місто з назвою "Альдер"

Дормар. Резиденція клану Тоарен. Лієна знову і знову перечитувала звіт розслідування Святого Ордену. Її кабінет був більше схожий на бібліотеку. Вона, як і її батько, весь час намагалися знайти бодай щось. У кабінеті всі стіни були заставленні стелажами з книгами, але всі вони вже були їй відомі і перечитані. Судячи зі звіту, все вказувало на якесь магічне угруповання. Адже нещодавно були скоєні напади на інших Направляючих… щоразу одне й те саме, але цього разу ніхто не зникав. Їхні тіла були знайдені у місцях де вони проживали. Єдине, що вдалось знайти на місцях злочинів – пергамент з маніфестом угруповання: Ми - ті, хто діють проти сили, що вирішує долі людей. Ми - розплата тим, хто впивається своєю Силою та владою, що вона дає. Ми - ті, хто наводить порядок у хаосі! Тим, хто направляєСилу - бійтесь! Бо ми прийдемо за вами. Ті, хто бояться у тіні сп’янілих Силою – радійте! Бо ми - ваше звільнення! Прийде час і ви будете правити тими, хто лякав вас! Бо ми боремось за праве діло! Ми новий порядок! Ми - «Орден Вічного Сяйва!» Лієна прочитавши все це, ледь не схопилася за голову. Той хто це написав божевільний фанатик! І він має всі шанси отримати поповнення у свої ряди. Враховуючи, що обивателі ніколи майже не мали справ з Направляючими. А ті, що мали, вважають їх жадібними покидьками, навіть не знаючи наскільки Потік втомлює Направляючих… Але всі напади були спрямовані тільки проти доволі слабких Направляючих і якщо це продовжиться, Рада Тенторіїв їх просто розмаже. Дівчина перевела погляд на портрет, що висів над її каміном. Це був сімейний портрет на котрому були зображені всі члени головної родини клану, Навіть Нік… Еллі сумно посміхнулася. Після початку всіх цих подій вона майже не бачила батька. Він запрошував різних майстрів, що мали широкі знання у області Потоку. Дівчина відверто не розуміла, чому саме цих людей... Вона думала, що Аверін одразу почне полювання на тих, хто насмілився так вчинити з Ніком. Хоча Лієна знала, що її батько завжди діяв нестандартно і непередбачувано…. - Ти і досі звіти читаєш? Тобі потрібно відволіктись! – відчинивши двері заявила Ролерана. - І взагалі, ви останнім часом зовсім занурились у розслідування. Я вже й забула коли ми спілкувались. - Лієна тільки зараз помітила наскільки сумною була її матір. Здавалося вона зараз заплаче. - Нік зник! Я розумію... Я також сумую за ним, але в мене таке враження, що разом із ним - я втратила і вас обох також! - жінка підійшла та обійняла дочку. Лієна знала, що мати наразі зайнята всіма справами клану та ще й сама задіяла всі власні зв’язки. - Вибач мамо! Ходімо до батька. Нам дійсно треба зібратись родиною... - дівчина посміхнулась та стисла матір у обіймах. *** Нік здивовано спостерігав за тим, що назвали палаючими спустошеннями... це місце... здавалося що з самої землі виходили іскри, немов з вогнища. До того ж, ці «іскри» освітлювали все навколо, що й справді було схоже на вогнище. Тепер він краще розумів, що таке той захисний костюм. Хоча тепер йому соромно згадувати, як він упирався, тоді він здавався йому якимось жартом, але тепер…

- "Палаючі спустошення" простяглись на кілька десятків кілометрів. Нам знадобиться приблизно день, аби дістатись кордону, що відділяє спустошення від усього світу... - директорка, що була у такому ж захисному комплекті, виглядала вельми приємно для чоловічого ока, бо цей комплект був обтягуючим. Але Нікові було все одно, для нього ця жінка була лише інструментом для досягнення власних цілей. Наразі, якщо він і міг назвати когось людиною, то це хіба що Розу. Але навіть так, бути невихованим невігласом суперечило його власному баченню світу. - Хоч ми і вибрались з твоєї лабораторії, але я не знаю твого імені. Це не зручно. - Нік дивився на цю жінку. Він не знав її реакції, адже її обличчя було сховане за шоломом. - Кісара! Мене звуть Кісара Еррадрія! - Що ж, мене звуть Нік Тоарен! - хлопець вирішив не розповідати про титули та все інше, реакції Рози йому було достатньо. Він схопив свого похідного ранця та закинув на плечі. У ньому було все необхідне для виживання: починаючи з фляг і закінчуючи сухими харчовими сумішами, все що було необхідне для виживання у спустошеннях. Хоча за тими даними, котрі озвучила Кісара поки вони підіймались аварійним ліфтом, зараз усі міста були під загрозою. Тому була висока вирогідність, що їх не пустять, або взагалі місто виявиться зруйнованим. - Я пропоную піти до Альдера. Там знаходится моя фірма, а також я маю деякі зв’язки у місті. - для Ніка пропозиція Кісари була найкращим варіантом. Немаючи ні зв’язків, ні ресурсів це могло стати для нього відправною точкою. - Місто знаходиться на заході звідси. - Я не проти. Якщо забезпечиш цих дітей житлом та всім необхідним. І мені знадобиться приміщення, ізольоване від сторонніх. Їм ще багато чому треба навчитись... - Нік одразу вирішив попередити жінку про свої вимоги. Йому ще багато чого потрібно було зробити. - Це чого ти вирішуєш за нас? Просто поверніть нас додому! - прокричав наймолодший та мабуть найсміливіший хлопчина з «відбракованих». Він збирався продовжити, але Роза його зупинила. Дівчина просто поклала йому руку на плече та негативно кивнула головою. - Але ж… Роза… - Не потрібно Рант. Ти що, не розумієш?! Він мабуть єдина людина, що взагалі може хоч якось нас захистити. Тим більше після всього, що з нами зробили.. - Рант лише важко зітхнув та щось пробурчав. - Що ж, розберемось з усім, як опинимось у більш безпечному місці! До Альдера кроком руш! - Нік безпомилково вирушив на захід. До міста, жителі котрого ще навіть не підозрювали, що їх очікує… і хто невдовзі завітає до них.

Зрозуміло, що все ж Кісара вела групу до міста. Нік попросив її стати провідником, адже жоден з них уявлення не мав куди йти. Спустошення… вони обманювали, заманювали у пастки, або ж взагалі виводили на небезпечних істот. Проте варто було Ніку вдарити струмом бодай раз, так істоти просто втікали. За цю добу, хлопець стільки користувався Потоком, що йому здавалося, ніби він зрушив гору. Тому коли вони нарешті побачили вогні та хмарочоси міста, котрі були сховані за напівпрозорим помаранчевим бар’єром, він навіть не здивувався… - Стійте! Хто такі будете? - всю групу зупинили на блокпосту. То були добре озброєні та підготовлені воїни. А враховуючи, що група Ніка вийшла зі спустошень, то довіри до них не було… - Знімайте шоломи! Негайно! Нік роздратовано зняв свого шолома. Краєм ока він помітив, що й всі інші супутники послідували його прикладу. - Принаймні ви люди... Що? Розалія Родна?! Як ти тут опинилась? Тебе родичі обшукались вже! - один з охоронців ледь не кричав. Для Ніка, всі наступні події злились у суцільний хаос. Кожного з «відбракованих» просканували. Виявилось, що всі вони були оголошені, як зниклі безвісті. Зазвичай таких людей не знаходили взагалі, а тут - одразу кілька таких дітей. Коли черга на сканування дійшла й до Ніка, то сканер нічого не виявив. Він не рахувався у жодній базі данних, що очевидно насторожило стражів, але варто було Кісарі покликати місцевого сержанта на розмову і Ніка пропустили. Їм ще й транспорт виділили. - Звідси до міста ще п'ятнадцять кілометрів. Пильнуйте! Нещодавно сюди нагрянув кочовий клан, не знаю що їм потрібно тут, але будьте уважні! - страж попрощався та повернувся на свій пост. Нік втомлено оглядав транспорт, що стояв перед ним. Він чимось нагадував стару добру карету, але... було одне велике АЛЕ. У неї не було тяглових тварин чи відомих йому методів керування за допомогою Сили. Здавалося, що всередині був якийсь нетерплячий звір. Такі звуки він видавав... - Це Мобіль! Працює на пальному. Сідайте та поїхали вже! - Кісара застрибнула на місце водія та покликала Ніка, котрий намагався осмислити все що коїться, втомленим розумом.