Ривок до волі

Охоронці закрились у залі контролю. Це місце було за масивними залізними дверима. Обладнане моніторами з доступом до камер та приладами управління блокуючих елементів будівлі. Якраз перед таким зараз стояв Нік. Його сюди привела полонена, вона стала аж надто слухняною після допиту. Втім Нік все одно застосував спрощену Форму, котрою він допитував цю жінку…вона могла рухатись, але все ще отримувала розряд варто було їй віддалитись від хлопця, або якщо починала його дратувати... - Як підняти перегородку? - Нік звернувся до місцевої «господарки». Єдина причина за котрою вона все ще жива – той факт, що тільки вона могла відчинити таємне сховище і те ,що вона принаймні не намагалась нав’язувати йому своє бачення світу. На відміну від двох попередніх. - Звідси немає прямого доступу до двигунів. Якщо вдасться подати їм живлення, то цілком можливо… - жінка навіть не дивилася у очі Ніка, але вона явно не боялася його. Здавалося, що з нею щось не так, але Нік ще не розумів що саме. Втім він створив простеньку Форму та постив її по перегородці. - Тепер я розумію, що всі наші засоби контролю та утримання були марними… - жінка промовила це ледь чутно, до себе, але Нік не звертав на неї уваги, неначе вона була всього лише інтер’єром… Наступні кілька коридорів були заблоковані таким самим чином і не викликали жодних проблем. Проте за кілька переходів до самої кімнати, Нік потрапив у пастку. У прямому коридорі з обох сторін впали перегородки та почало відкачуватись повітря. - Вони так просто не здадуться, правда? - хлопець відчував роздратування. За час цієї прогулянки, він вже встиг заспокоїтись і трохи обдумати свої наступні кроки. - Їм був даний наказ на Ваше затримання... живим. - полонянка вже звикла відповідати на питання хлопця, навіть якщо вони риторичні. - Але це… мабуть вони запанікували. - Це не зовсім так! - голос з динаміку був різкий. Було схоже, що він належав якомусь одинокому стариганю, що бачив розвагу у тому, щоб дратувати всіх навколо. - Вони зв’язалися зі мною і я надав дозвіл на знищення І об’єкту. Якщо ми не можемо контролювати, або стримувати його, то вивчимо його тіло після смерті. А якщо Ви вже навіть співпрацюєте із ним, навіть якщо вимушено, що ж... дякую за вашу працю! - динаміки вимкнулись, а відкачування повітря продовжилось. - Демар, щоб тебе! Ти пожалкуєш! Моя родина цього так не залишить! – жінка почала нервувати. Власне це було вперше, коли він бачив як вона нервує і це було дивно… Жінка просто почала битись у перегородку. Вже відчуваючи легке запаморочення через брак повітря, Нік зробив єдине, що спадало на думку…

***

Охорона, що закрилась у кімнаті управління, спостерігала, як І об’єкт проходить рівень за рівнем. Перегородки його не спиняли, тому їм довелось звернутись до директора корпорації, що спонсорувала це місце. Адже головна керівниця зараз йшла слідом за об’єктом та здавалося допомагала йому. Отримавши дозвіл на усунення, вони задіяли пастку, заготовлену якраз на такий випадок. Побачивши як перегородки впали та заблокували виходи охоронці майже одразу почали вітати один одного. Ще більше вони зраділи після привітань старого інвестора. Коли вони вже вирішили, що таки знайшли спосіб перемагати навіть таких істот, як дивний спалах та перепад напруги змусив їх насторожитись. Кімната охорони мала лише один вихід та вікно з надміцним склом, що виходило до коридору. І саме у коридорі був спалах незрозуміло чого, неначе блискавка промайнула… - Цце неможливо!!! - прокричав охоронець, якому вдалось відновити підключення до камер через резервні точки доступу. У вакуумній пастці було порожньо…

***

Нік біг вздовж коридору. Перегородки все ще були зачинені, але спис проплавив їх усіх впритул до самої кімнати охорони. Він поспішав, адже коли охорона схаменеться, то знову намагатиметься їх затримати, а якщо ще й викличе підкріплення… хлопцеві зовсім не хотілось ставати місцевим м’ясником. Поряд з ним бігла «господарка». Здавалося, що такий марафон для неї був надто важким. Втім Нік не зважав на це. Для нього, вона була лише інструментом. Діставшись кімнати управління, Нік скориставшись Орданом, просто виштовхнув двері у середину приміщення. Від чого охоронці, які вважали що вони у повній безпеці, перелякано стрибнули хто куди, здебільшого під столи, що нагадувало Ніку зайців. Не встиг він зробити і кількох кроків, як жінка схопила за комірець старшого охоронця. - Ти що йолопе! Вирішив вбити МЕНЕ? - вона розпалилась не на жарт, навіть вдарила нещасного головою кілька разів об стіну. Проте Нік навіть не збирався зупиняти її. Він схопив одного з «зайців». - Відкрий мені доступ до головного сховища! Негайно! -Нік не вимагав, він наказував, що одразу дало свій еффект. Охоронець лише кивнув та пішов до предмету, котрий він назвав «терміналом доступу». - Єдиний спосіб туди дістатись - спуститись ліфтом. - наляканий «заєць» переводив погляд з Ніка на розлючену директорку та назад. - Ліфт? - Нік здивовано спитав охоронця, що сидів перед «терміналом». Хлопець спостерігав за ним та тільки і збагнув, що у «термінал» були введені команди, через пристрій. Все це його цікавило, але будучи на ворожій базі ніколи розглядати все навколо та дивуватись місцевим досягненням… - Так! Це така кімната, що спускається та підіймається поверхами... - схвильовано відповів «заєць». Втім Нік лише кивнув. Після чого, охоронець ледь не втратив свідомість, здавалося, що хлопець взагалі не розумів, що його присутність давила на місцевих так, що вони ледь на ногах тримались.. Очікуючи ліфт, що мусив спустити їх до головного сховища, Нік наклав на кожного охоронця Іклар, що не дуже обрадувало директорку. Вона все ще була розлючена замахом на її життя від її власних підлеглих. - І нащо це було робити?! Просто винищив би їх! - жінка почала було кричати на хлопця, як її знову вдарило струмом. - Я починаю підозрювати, що тобі це подобається. - Нік презирливо подивився на жінку, що знову переводила подих після покарання. - Вибачте... - єдине, що промовила жінка. - Еммм… вибачте. Нік? - Роза підійшла разом з іншими «бракованими». Вони йшли слідом за хлопцем по відкритому ним шляху, та лише шоковано розглядали наслідки дій Направляючого. - Щось сталося? - Нік і сам ледь впізнавав свій голос: холодний, беземоційний. Але наразі у нього були інші турботи, тому він вирішив розібратись з своїми змінами пізніше. - Ввсе скінчилося? - дівчина явно була налякана. Це не здивувало хлопця. Навіть у своїх рідних краях він лякав як ворогів так і союзників. Єдиним хто завжди був на його стороні, не дивлячись ні на що, були Лієна та Еллі. Останні спогади про дівчину розпалили його гнів… «Помста має бути холодною… витриманою стравою...» Ці думки дозволили хлопцю відволіктись. Зараз він має чим зайнятись… - Наразі так. Але невідомо, що чекатиме нас внизу. - більш спокійно відповів хлопець та пішов до ліфта, що відчинив двері… То був досить великий ліфт, аби помістити усю цю групу людей. Нік повернувся до «директорки» та одним поглядом натякнув їй що робити. Адже тільки вона мала доступ до тих приміщень. Жінка підійшла до панелі та приклала свою руку, одночасно промовляючи кодове слово. - Ось і все… Тепер я Вам не потрібна. - жінка приречено дивилась на хлопця. Вона розуміла, що ледь не єдина причина того, що вона й досі жива щойно зникла.