рішення

  *  *  *

  Пара Направляючих вже деякий час блукали по темному лісу. На них вже кілька разів нападали місцеві хижаки, але дуже швидко отримували кілька зарядів, що  одразу відлякувало більшість бажаючих закусити свіжим м'ясцем.

  - Як довго нам ще тут бродити? Ми так точно скоро заблукаємо, і все, залишимось тут жити довіку! - Еллі була роздратована. Нік вже кілька годин мовчки зносив її висказування, але цього разу вже не витримав.

  - Стільки, скільки потрібно! Чи думаєш мені легко? Було б набагато простіше, якби ми просто... - Нік змовк, так як побачив перед собою руїни якоїсь будівлі. А знайомі символи, та письмена разом з аурою, що це місце випромінювало, змусили його зціпити зуби. - От лайно!.. Отже ж виродки!.. - Нік закипав... Він зрозумів, що це за місце. І якщо Еллі зблідла та вже почала продумувати, як викликати сюди кліриків та Святий Орден, то Нік вже втрачав контроль...

  Лють - розганяла кров і силу, але притупляла розум. Що спровокувало викид енергії. Знайомі відчуття хвилею налетіли, змиваючи всі обмеження та викликаючи сп'яніння від Сили. Він знову побачив перед собою ціль і вже збирався вдарити, але... Нік згадав той наляканий погляд, що прочистив розум і заспокоїв емоції. Потік все ще ревів та вимагав діяти. Нік відчував, як його тіло переповнюється Силою, але цього разу вона не руйнувала його, а лише підсилювала. Його відчуття загострились. Та все, що він відчував, то були лише відгуки того, що тут колись сталось...

  На прикінці епохи, що пізніше була названа часами Смути і Полум'я. Прихильників Даркаму переслідували слуги Святого Ордену. Адже темні, щоб досягти своїх цілей, не спинялись ні перед чим. Вбивства невинних стали ледь не розвагою. Мисливці та Святий Орден почали полювання на членів секти, винищивши майже всіх. Та знайшовся один розумник, на той час перший темний ельф, що зміг зібрати рештки прихильників Даркаму і сховати всіх в Дикий ліс. Це був темний, непролазний ліс, до якого ніхто не навідувався, бо ходили слухи, що там водиться щось надприродне. Загалом - ідеальне місце схову для відступників. Коли пройшло вже два десятка днів а слуги Ордену так і не навідались по них - було вирішено, під керівництвом того ж ельфа, побудувати в тому лісі храм Темному. Задля виконання їхньої задумки потрібна була Сила, якою вони не володіли. Вирівши перечекати небезпечні часи вони розробили Форму, котра дозволила б їм проспати кілька сторіч у коконі Сили.

  Зараз, перед цим спаплюженим місцем стояли двоє. Один з мандрівників був явно войовничо налаштований, а Сила що проходила через нього змушувала мешканців цього місця ледь не слиною сходити. Але ще більше їх приваблювала жінка, що стояла поряд з ним. Адже всі вони, весь цей час спали довгим, непробудним сном. І тільки недавні події змусили їх прокинутись. Прокинутись заради однієї цілі....

***

  Нік відчував, що щось спостерігало за ними. Присутність була ледь помітна, неначе схована, але він знав, що щось там таки є.

  - Еллі! Повільно, відходимо... - одночасно відступаючи промовив Нік. Не встигли вони  зробити і кількох кроків, як почалось... З будівлі вийшли кілька істот. Високі, з потужним тілом та землистою шкірою. В очах дуги вертикальних зрачків та пащі, повні гострих, хижих зубів. Від них тхнуло, ніби вони вилізли з болота. Вони нагадували людей, але сама їх присутність подавляла Ніка. Він ледь стояв на ногах та краєм ока помітив, як Еллі впала на коліна. Дівчина була бліда. Вона щось шепотіла собі під нiс.

  - Вона буде чудовим подарунком для нашого пробудження! - неприроднім, потужним голосом промовив явно головний з цих монстрів.

  - Ти маєш потенціал! Якшо добре служитимеш нам, може ми й віддамо тобі те, що від неї залишиться. - глумливий сміх та подавляюча міць важким тягарем впали на плечі Направляючого. З останніх сил він чіплявся за Потік. Тому що  розумів - якщо втратить концентрацію хоч на мить, їхня доля буде більш ніж печальною...

  - Служити таким відбросам?.. Дуже смішно... Я не палкий фанат антикваріату, щоб поклонятись муміям. - хоч його голос і зривався, а сили покидали, Нік зухвало посміхався.

  - Ти диви! Ледь стоїть, а щось бормоче! - під сміх своїх послідовників головний пнув хлопця у груди, від чого той відлетів на кілька метрів. Після чого він знову повернувся до Еллі.

  - Тепер ти! Запам'ятай обличчя свого господаря і ім'я! Верховний жрець Даркаму - Марн! - він підійшов до дівчини та схопив її за горло, а вона лише нажахано щось шепотіла собі під ніс. - Гарний Потік, дуже добре...

  *  *  *

  Нік лежав посеред лісу намагаючись вдихнути... Він все ще тримався за Торана'р та чув якесь бубніння недалеко, але не розбирав слова... Удар був досить потужний, щоб вивести його на грань життя і смерті. За деякий час він  зміг зробити перший подих. Разом з тим, Нік опинився посеред здавалося бездонної темряви.  Відчуваючи себе одиноким вогником, він намагався озирнутись, але навколо не було нічого. Та все ще було чутно якесь бубніння і сміх, але зрушити з місця не вдавалося. Здавалось через вічність, він таки помітив вогник десь далеко у темряві і не розуміючи, що робить, щосили потягнувся до нього... Неначе намагаючись схопити. Відчувши дещо знайоме, Нік потягнув цей вогник до себе. Проте той ледь ворушився, а з кожною секундою, що він тримав той вогник здавалося, що намагається тягти гору... Якби наразі в нього було б тіло, то воно б зламалося від натуги, з якою він тягне того вогника. Такі думки проносились у його... Розумі?

  Врешті він наблизився до крихітного джерела світла, але воно не збиралось спинятися. Неначе по інерції, продовжуючи зближення поки вони не зіткнулись, що спочатку налякало, але відчувши прилив Сили, Нік одразу відчув інші вогні... Багато вогнів, що були розкидані у темряві. Потихеньку поглинаючи ті вогні, хлопець все більше відчував, що поблизу є щось надпотужне - джерело! Поряд з яким, він зараз здавався лише свічкою порівняно з багаттям. Врешті до нього дійшло - те, що він поглинає, то лише іскри від того "вогнища"... В якийсь момент, після пошуків, що зайняли, здавалося б цілу вічність, Нік відчув і побачив щось, що дуже нагадувало сферу світла. Вона була настільки велетенська, що зараз його "власна сфера", навіть настільки розширена завдяки "іскрам", губилася на фоні цього дива... "Сфера" здавалося співала... Видавала якусь ледь знайому мелодію, від якої мурахи повзли по тілу, одночасно заворожуючи, немов голос міфічної сирени...