Розділ 18

Розділ 18

Леля відчула, як холод пробіг по спині.
— Ти це бачив?

— Бачив, — тихо сказав Артем. — Боги чи сама доля ведуть нас.

Вони йшли далі. Місто здавалося напівпрозорим. У вітринах відбивалися не тільки перехожі, а й силуети інших — древніх, спостережливих. У дзеркалі біля зачиненої кав’ярні Артем на мить побачив себе — але не себе: Воїна, у броні, з мечем, який світився блискавками. Він кліпнув, і видіння зникло.

— Що ти бачив? — спитала Леля.

— Минуле. А може… попередження.

Вона торкнулась його руки, і її дотик повернув його в теперішнє.
— Не думай про них зараз. Подумай про те, що ти знову тут. І я теж.

Він глянув на неї.
— Ти завжди знаєш, як не дати мені зійти з розуму.

— Ну, хтось же має тебе утримувати в здоровому глузді, спадкоємцю хаосу, — усміхнулася вона.

Артем хотів щось відповісти, але небо над головою спалахнуло блискавкою. Та не простою. Вона прорізала хмари по діагоналі, немов відмічаючи місце. Далеко, на обрії, загуркотів грім.

— Він знайшов нас, — прошепотіла Леля.

І тут почалося щось жахливе. За якусь мить Харків палав блискавками. Не вогнем — блискавками. Вони падали з неба просто в дахи будинків, виривали асфальт, наче землю після битви богів. Повітря гуділо, ніби місто саме намагалося говорити.

Леля бігла поруч із Артемом, затуливши долонею обличчя. Над головою розверзалися небеса, і кожен спалах світився не природним світлом, а живим — зеленкувато-золотим, як у давніх храмах. Під ногами тріщав бетон, і в тріщинах уже пробивались паростки — тонкі, світлі, із крихітними іскрами на листках.

— Це місто... живе, — задихаючись, прошепотіла Леля.
— Або вмирає, — відповів Артем. — І не знає, що краще.

Попереду, між тепер зруйнованими корпусами університету, де ще вчора було метро, зяяла чорна діра. Не просто провалля, а воронка, з якої долинав гул, подібний до подиху.
Саме туди вів медальйон, який тепер світився у руці Артема. Його метал став теплим, як жива шкіра.

Вони спустилися вниз, по уламках і бетонних плитах. З кожним кроком небо над головою віддалялося, а підземелля розкривалося все глибше. Стіни метро поступово змінювалися — плитка ставала каменем, металеві балки — кривими арками з символами, які світилися у темряві блідо-срібним.

Тиша густішала. Лише кроки і тихий, рівний пульс. Він ішов не зсередини землі, а з-під серця.

— Це воно, — сказала Леля. — Тут починалось усе.

Артем доторкнувся до стіни. Камінь був теплий, у ньому відчувався ритм — удари, повільні й глибокі, як серцебиття світу. Повітря стало щільним, наче вода; подих став коротким, як перед пірнанням.

Коли вони зайшли ще нижче, медальйон вирвався з його пальців і сам поплив у повітрі, виблискуючи золотими кільцями. Світло від нього падало на підлогу, малюючи спіраль.
Сходи вели вниз, і кожен їхній крок відлунням віддавався не лише в стінах, а й у грудях.

— Це не просто відлуння, — прошепотіла Леля. — Це живе.

Артем кивнув.
— Мабуть, ми знайшли вогонь, що дихає.

У глибині коридору розкривалася зала. Схоже на станцію, але замість колій — ріка світла. Вона текла крізь камінь, тихо дзюркотіла, як кров, що повертається в серце. На стелі — сотні символів, які рухались, повільно обертаючись, як зорі.

Леля зупинилася.
— Якщо ми підемо далі — повернення не буде.
— Його й так не залишилось, — відповів Артем.

Він зробив крок у світло. Камінь під ногами здригнувся, і зала засвітилась — кожен знак загорівся, кожна тінь набрала форми. Навколо почали проступати фігури: люди, боги, звірі — усі, хто колись жив у світі. Вони стояли, ніби чекали моменту, коли хтось знову запустить подих у зупинений час.

Медальйон у повітрі розкрився, і в його центрі заяскравіло серце — золото-синє, пульсуюче, як жива зірка. Із нього потекли промені, що торкнулися стін.

Коли перший промінь торкнувся Артема, повітря розірвалося грозою. Грім не долинув із неба — він народився внизу, під ними. І разом із громом озвався голос:

— Ти прийшов, спадкоємцю. Світ чекає суду.

Світло розірвалося, і все довкола ожило. Стіни катакомб більше не були каменем — вони дихали. Кожна тріщина випромінювала сяйво, у кожній пульсувала сила, схожа на магму.

Леля встигла схопити Артема за руку.
— Це Серце, — прошепотіла вона. — Воно пробуджується.

Та не встигла вона закінчити, як зала спалахнула спалахом білого світла — сліпучого, мов полуденне сонце, й холодного, як лід. Із цього світла вийшла постать — висока, у броні, що світилася мов саме небо. Його очі палали електрикою. Грім прокотився, і навіть камінь задрижав від його голосу.

— Я — Перун. І цей світ — мій подих.

Він підняв руку, і блискавка розірвала простір між ним і Артемом. Але хлопець не відступив. Знаки на його зап’ясті загорілися, синій і білий, і світло навколо них злилося в обертовий диск.

З іншого боку зали піднялася тінь. Вона не мала форми, лише глибину. Темрява згущувалася, і з неї поступово вийшов чоловік у темному плащі — очі бурштинові, як полум’я у попелі.

— А я — Велес. І цей світ — мій спокій.

Повітря стало важким. Світло Перуна і тінь Велеса зустрілися — і катакомби більше не витримали.

Підлога розкрилася, стеля розтанула, і раптом навколо не стало нічого земного. Вони стояли посеред неба, безмежного, як море. Під ногами — хмари, над головою — блискавки, а поміж ними — зоряні потоки, що оберталися, наче води річки.

Перун ступив уперед. Його голос гудів грозою:

— Людина не може носити в собі силу богів. Світ має бути очищений, щоб народитися знову.

Велес посміхнувся. Його тінь розрослася, покриваючи половину неба.

— Ти хочеш спалити те, що не розумієш. Але світ — це не грім і не вогонь. Це пам’ять. Якщо ти спалиш усе — хто згадає нас?

Вони дивилися один на одного, як дві сторони дзеркала. Артем стояв між ними, як це вже було, тоді, там, де він зустрів Ту, що була до всіх. Його руки тремтіли. Світло й тінь билися в ньому, як два серця.