Розділ 17

Розділ 17

Артем стояв посеред світла — малий, але не безсилий. Його зап’ястя палало, і два знаки на ньому світилися так, що здавалось — шкіра ось-ось згорить. Медальйона вже не було, натомість у повітрі над ним пульсував круглий отвір, немов око, з якого текло світло.

— Де я?.. — прошепотів він.

І в ту ж мить перед ним з’явився перший спогад — не його, а світу.

Небо горіло. Боги стояли на краю світу. Їх було дев’ять, і кожен тримав у руках свою стихію.
Перун — у сяйві блискавок, зі списом, що світився, наче сонце.
Велес — у плащі з диму, з очима, як два місяці, що дивляться крізь тьму.
Дажбог, Стрибог, Мокоша, Морена, Лада, Сварог… і ще Вона. Та, про яку шепотів старий монах.

Тая.

Вона стояла посередині — у білій одежі, що текла, немов ріка, а навколо неї крутилися іскри, що співали. І спів її був пульсом. Серцем. Від того співу дрижала земля, хилилися гори, тіні тікали, і навіть вогонь схилявся перед нею.

— Вона співає творіння, — почув Артем голос у голові. — Але кожен спів має кінець.

Блискавка впала на землю, і там, де вона торкнулася, з’явився меч. Не металевий — світловий. Перун зробив крок уперед і простягнув руку до зброї.

— “Світ потребує закону,” — промовив він. — “Без нього — лише хаос і тінь.”

Велес посміхнувся.
— “Світ потребує рівноваги, не закону. Бо закон — це ланцюг. І рано чи пізно ним задушиш сам себе.”

Тая дивилася на них мовчки, але в очах її вже з’явився біль.

— “Не сперечайтеся,” — сказала вона. — “Серце одне. Його не можна ділити.”

Але було запізно.

Перун вихопив меч. Світло навколо нього спалахнуло, і небо розкреслилося блискавками.
Велес кинув у відповідь тінь — густу, живу, як ріка, що затоплює світло. Боги розійшлися, мов дві сторони бурі. І почалося.

Грім і ревіння.

Артем не встиг навіть вдихнути. Потік енергії вдарив у нього, збиваючи з ніг. Він стояв на полі, що тяглося до самого обрію — поле бурі. Над ним гриміли блискавки, під ногами текла темрява, що нагадувала воду, і кожна крапля мала обличчя.

Перун підняв руку, і небо розчинилося. З хмар вирвалися тисячі срібних списів, які летіли вниз, утворюючи стіну світла. Велес відповів. З-під землі виросли тіні, мов коріння, що тримають землю. Вони спліталися, хапали блискавки й поглинали їх.

Коли світло зустрічало тінь, не було вибуху — лише звук, як крик народження. Із кожного зіткнення народжувалося щось нове:
— полум’я, що перетворювалося на птахів,
— вода, яка піднімалася стовпами, створюючи обличчя предків,
— земля, що сама кричала, вивертаючись назовні.

Артем ішов крізь це. Його не помічали, але він відчував кожен подих бурі, кожен поштовх сили, як власний. І тут він побачив Її.

Тая стояла на пагорбі серед бурі. Вітер зривав із неї одяг, але не торкався шкіри — світло само захищало її. Вона співала. І з її голосу народжувалося життя. Де падали краплі її пісні — проростали світи.

Вона дивилася на двох богів, що билися за владу над її піснею, і плакала. Її сльози падали на землю. І там, де вони торкалися ґрунту, народжувалися зорі.

Але Перун не чув. І Велес не чув. Грім і тінь зіштовхнулися, і від того удару небо розірвалося. Звідти вирвався світловий вир, який тягнув усе в себе. І серед цього вирію стояв Воїн.

Він був високий, у броні, схожій на злиття золота і сталі. На грудях — знак Серця, розколотого навпіл. У руках меч, що світився всіма кольорами світу. А очі… очі Артема.

Воїн стояв між двох богів, а за його спиною — Тая. Її руки були простягнуті вперед, ніби вона благала його зупинити їх.

— Зроби вибір, — пролунало в його голові. — Бо світ не витримає двох істин.

Артем відчував кожен рух Воїна, наче це робив він сам. Блискавка вдарила в меч, і він загорівся. Тінь обвила лезо, і воно стало чорним, як ніч.

Світло і темрява зійшлися в одній точці. Воїн підняв меч, і розрубав небо.

Удар. Вибух. Світ розколовся.

Небо розірвалося на шматки, море піднялося вгору, гори падали вниз. Світло стало кров’ю. Тінь — порохом.

Із центру бурі, де ще мить тому стояли боги, вирвалося Серце. Не камінь. Не плоть.
Світловий клубок, у якому пульсувало життя. Його ударна хвиля пройшла через Артема, і він закричав — від болю, від світла, від спогадів, яких не мав.

Перед ним знову з’явилися Перун і Велес. Уже не у вигляді видінь — справжні, живі, величні.

Перун — у золотих ризах, його тіло складалося зі світла, кожен рух залишав за собою хвилю жару.
Велес — чорний, мов ніч, із очима, як два місяці. Його силует був текучим, наче з диму.

Вони стояли обличчям один до одного, а між ними — Артем.

— Він належить не тобі, тіньовий! — гримів Перун. Його голос був громом, що розривав саме повітря.

— Він належить світу, а не тобі, спалювач! — відповів Велес, і від його слів повітря ставало холодним, як крига.

Вони кинулися один на одного. Світло й тінь зійшлися в ударі, і від того зіткнення розірвалося все навколо. Артема підняло в повітря, крутило, він бачив, як уламки світла падають, перетворюючись на зорі, як шматки темряви стають землею.

І серед цього хаосу — обличчя.

Леля.

Її очі. Її руки, простягнуті до нього крізь сяйво.

— Лелю! — закричав він. — Не зникай!

Але її голос відповів здалеку:
— “Там, де немає часу…”

І все зникло.

Він падав у порожнечу. Без звуку. Без світла. Без тіні. Лише серцебиття — його власне, і якесь інше, глибше, давніше. Останнє, що він відчув, — це тепло. Те саме, що було, коли вона торкалася його руки. І потім — темрява.

Тиша.

Не та тиша, що настає після грози, а глибша — як мертва вода під товщею льоду.

Артем лежав на спині, вдихаючи важке повітря. Здавалося, воно не рухається, лише тисне з усіх боків, заповнюючи легені холодом. Його пальці ковзали по землі. Камінь був гарячим, ніби нещодавно пережив полум’я.