Розділ 16

Розділ 16.

Обличчя Велеса знову змінилося. Тепер він став схожим на самого Артема.
— Ти підеш моїм шляхом, навіть якщо не захочеш, — сказав він, — бо вже несеш у собі частину моєї сили.

Артем різко вдарив кинджалом у землю, і лезо спалахнуло.
— Я не твій інструмент.

— Подивимось, — м’яко відповів Велес.

І тоді світ навколо вибухнув. З-під землі, з тріщин між камінням, вирвалися постаті — чорні, вкриті шерстю, з кістяними масками й світлими очима. Вони видихали дим і йшли на героїв, як одна тінь.

— Перевірмо, чи справді спадкоємець Серця вартий своєї долі, — прошепотів Велес, і зник, розтанувши у повітрі, як дим.

— Артеме! — крикнула Леля.

Він уже стояв перед нею, кинджал блищав у його руці. Перший удар прийшов зліва — істота, схожа на вовкулака, кинулася з риком. Артем відбив атаку, але друга вже була позаду. Леля підняла руки, викликавши хвилю зеленого світла. Удар відкинув ворогів, але ще десятки виринали з тіні.

— Це не просто створіння, — крикнула вона крізь шум бою. — Це його лють!

— Тим краще, — відповів Артем, — тоді биймо в саме серце!

Навколо завирувало повітря. Гора здригалася, дерева ламалися. Блискавки розривали небо — мов сам Перун дивився згори, спостерігаючи за двома, кого доля кинула у саме серце бурі.
Коли Леля та Артем билися пліч-о-пліч, усе навколо ставало тишею: їхні рухи зливалися, мов танець, світло її магії перепліталося з темним сяйвом його знака. І там, у вирі битви, народжувалося щось нове — сила, яка не належала жодному з богів.

У момент, коли остання істота впала, гора здригнулася. На небі спалахнула блискавка — довга, як розколоте небо, — і Леля, падаючи на коліна, прошепотіла:
— Він... дивиться на нас.

Артем підняв її, тримаючи в обіймах.
— Нехай дивиться, — тихо сказав він. — Ми не його.

І в ту ж мить буря стихла. Повітря стало прозорим, тіні — спокійними. Але земля ще довго пам’ятала звук їхніх сердець.

Тиша після бурі була гучнішою за саму бурю. Повітря ще пахло громом і попелом, але навколо стояв спокій. Той дивний, напружений спокій, який настає після удару блискавки, коли світ здається трохи іншим, ніж раніше.

Артем сидів біля Лелі, яка поволі приходила до тями. Її волосся прилипло до обличчя, на губах крапля крові, але в очах уже спалахувало те саме вперте світло, яке він бачив завжди.
— Ти поранена?

— Ні, — ледь усміхнулася вона. — Лише втомлена.

— І я, — тихо відповів він, опускаючи погляд. Його руки тремтіли. Знаки на зап’ясті світилися ще сильніше, ніж раніше — біле і синє сяйво перепліталися, пульсуючи, наче жива кров.

Вітер приніс запах старого каменю. Коли Артем підвів голову, він помітив, що вони стоять посеред круглого майданчика, укладеного з блідо-сірих плит. Деякі були розколоті, інші вкриті знаками, які світилися крізь мох і пил. У центрі — коло, вирізане глибоко в камінь, а навколо нього — дванадцять символів: блискавка, дерево, хвиля, ворон, сонце, місяць, змій…

— Що це? — спитав він.

Леля повільно підвелася, торкаючись однієї з плит.
— Коло богів. Місце, де вони колись зустрічались.

— Для війни?

— Для рівноваги. — Вона вдихнула, і її голос став тихим, але впевненим. — Тут світ дихав разом із ними.

Раптом у повітрі знову щось змінилося. Тіні навколо стали густішими. Небо — темнішим. А в самому центрі кола, над каменем, почав підніматися дим. Не звичайний — важкий, сріблястий, ніби з іншого світу.

Із диму вирізнилася постать. Той самий темний плащ. Той самий усміх. Велес з’явився знову — тепер спокійний, мов ніч, що впевнена у своїй владі.

— Я бачу, ви знайшли дорогу, — сказав він. — Це місце не для живих. Але ви вже не зовсім живі, чи не так?

— Ти знову граєш із нами, — сказала Леля, її голос звучав твердо.

— Ні. Цього разу — пропоную вибір.

Він ступив ближче, і камінь під його ногами зашипів.
— Світ розколовся. Перун хоче очистити його вогнем, я — зберегти через тінь. Але ні він, ні я не можемо зробити це без Серця.
Його погляд зупинився на Артемі.
— І без тебе.

— Я вже чув це, — відповів Артем. — Кожен бог каже, що хоче врятувати світ. Але потім виявляється, що він просто хоче його підкорити.

— Можливо, — знизав плечима Велес. — Але я не брешу, коли кажу: ти — останній, хто може втримати рівновагу.
Він простяг руку.
— І я допоможу тобі. Взамін — лише одна обіцянка.

— Яка?

— Коли настане мить вибору, ти не віддаси Серце Перуну.

Тиша повисла важкою хвилею. Леля глянула на Артема, очі її блиснули.
— Не слухай його.

— А ти краще подумай, — м’яко сказав Велес. — Твоя любов — світла, але хіба ти не бачиш, що світло вбиває все, до чого торкається? Вогонь Перуна спалить навіть її.
Він кивнув у бік Лелі.
— Коли прийде буря, Перун забере її. Бо він ненавидить усе, що належить мені. А вона... належить і мені теж.

Леля ступила вперед, її очі спалахнули зеленим світлом.
— Я нікому не належу.

— Саме тому ти така цікава, — прошепотів Велес, і в його голосі пролунала м’яка насмішка. — Але ж хіба любов — не форма належності?

Артем зробив крок уперед.
— Досить.

— Тоді бий, — сказав Велес. — Якщо віриш, що правда може перемогти.

Артем стиснув кинджал, але не встиг ударити — земля під ногами здригнулася. Коло богів засвітилося, знаки навколо спалахнули, і все навколо вибухнуло світлом. Леля закричала, простягаючи до нього руку, та її потягнуло назад, немов невидимий вихор розділив простір.
— Артеме!

Він рвонувся до неї — марно. Між ними виріс стовп світла, і її обличчя зникло в сяйві.

— Вона ще жива, — пролунало поруч. Велес стояв зовсім близько. — Але не тут.

— Де вона?!

— Там, де світло не досягає.

— Ти це зробив?!

— Я лише дав тобі шанс. Хочеш її повернути — дійди до Серця світу. Під Харковом.