Розділ 15

Розділ 15.

Здалеку долинув стогін — глухий, протяжний, схожий на рев стародавнього металу, що прокидається від віків сну. Стіни почали світитися ледь помітними лініями — знаками, вирізьбленими богами, коли ще жили серед людей. Потім тріск, гул, і з темряви, за колонами, повільно вийшли вони.

Сторожі.
Не живі, не мертві. Кам’яні тіла, в яких ще жевріла магія. Очі світилися білим вогнем. Кожен їхній крок змушував землю тремтіти.

Перший підняв руку, і зі стіни вирвався спалах блискавки, що розсік повітря між Артемом і Лелею.

— Назад! — крикнула вона. — Це пастка богів!

Вони відскочили. Кам’яні ворота позаду глухо зачинилися. Повітря наповнилося запахом озону, каменю й пилу. Сторожі рушили вперед, несучи свої великі лезоподібні руки, немов молоти.

Артем вихопив кинджал, відчуваючи, як обидва знаки на зап’ясті спалахнули — різними кольорами, але в унісон. Він кинувся назустріч, ухиляючись від удару. Кинджал зустрів камінь, іскри розлетілися, мов зорі.

— Вони не живі! — крикнув він. — Як їх зупинити?

— Не бий по каменю, — відповіла Леля, — бий у те, що світиться! У те, що дихає магією!

Вона підняла руки, і між її долонями загорівся зелено-золотий вогонь. Заклинання вирвалося з уст, і один зі Сторожів завмер, осяяний полум’ям. Але решта рушила далі, ламаючи підлогу, трощачи колони.

Коли перший удар величезного кулака вдарив поруч, Артем упав, але одразу піднявся. У грудях горіло відчуття, що його тіло само веде бій. Він ковзнув між двома гігантами, ухилився, відчув, як лезо кинджала входить у світний отвір на грудях істоти — і вона розсипається пилом.

— Один є! — вигукнув він.

Леля в цей час стояла біля Серця, наче сама його частина. Її волосся здіймалося від потоку енергії. Вона шепотіла слова стародавньої мови, і повітря навколо затремтіло. Один за одним сторожі ставали повільнішими, немов їх скувала сила зсередини самої печери.

Але в ту ж мить Серце спалахнуло, наче відчуло загрозу. З його глибини вирвався промінь — білий, сліпучий, мов розряд блискавки, — і вдарив у стелю. Камінь розколовся, з неба, крізь тріщини, хлинули вогняні спіралі.

І тоді він прокинувся.

Гул, що заповнив простір, був схожий на крик бурі. Вогонь у Серці загорівся багряно, і посеред залу виникла постать — висока, грізна, з очима, що світилися електрикою. Він тримав у руках спис, із якого спадали іскри.
— Хто посмів торкнутися вогню богів? — його голос був громом. — Хто розбудив Перуна?

Артем і Леля застигли, немов перед самою силою стихії. Його знаки світилися водночас — білий і синій, два протилежні полюси. І в ту мить Артем відчув, як щось у ньому змінилося: обидва знаки злилися в один пульсуючий спалах.

Перун зробив крок уперед. Його погляд був як удар.
— О, то це ти, носій межі... Той, кого Велес повів хибним шляхом.

Його усмішка була блискавкою.
— Що ж... тоді доля справді готує нову бурю.

Навколо знову загуркотіло, каміння посипалося зі стелі. Леля схопила Артема за руку.
— Нам треба тікати! — крикнула вона. — Зараз!

Вони побігли, коли зала вибухнула світлом. Серце, що билося у центрі, розділилося на дві половини — одна золотиста, інша темна. І між ними блиснула блискавка, схожа на розірване небо.

Печера здригалася. Блискавки Перуна били у стіни, розриваючи повітря на шматки. Вогонь відбивався у кам’яних уламках, які сипалися зверху, немов дощ із розпеченого каменю.

— Артеме! — голос Лелі губився у реві грому. — Сюди!
Вона показала на вузький прохід між колонами, крізь який, здавалось, ще можна було вибратися.

Вони кинулися вперед. Артем, прикриваючи Лелю, пробігав крізь пил і жар, а позаду чувся гнівний рев:
— Від мене не втечете! — гримів Перун, і навіть сама земля стогнала під його словами.

Повітря заіскрилося. Позаду спалахнула блискавка, ударила у стіну, і потік каміння перекрив вхід до зали. Їх накрило пилом і жаром, але вони встигли проскочити далі, в тунель, де темрява здавалася живою.

Довгий коридор вів униз, усе глибше під гору. Волога стікала по стінах, чути було лише подих і відлуння кроків. Леля торкнулася стіни, обличчя її було блідим, очі — палаючими.

— Тепер він справді прокинувся, — прошепотіла вона.

— Але ж ми вже бачили його пробудження... — задихаючись, сказав Артем. — Там, у  храмі.

— Те було лише тінню, — відповіла вона. — Духом, що довгі віки блукав між світами.

Вона глянула на нього, її голос був тихий, але в ньому звучала давня сила.
— Перун існує у двох сутностях — як подих неба й як плоть землі. Ми пробудили друге. Тепер блискавки знову мають володаря.

Вони зупинилися біля поваленого кам’яного обеліска, за яким відкривалася вузька тріщина — єдиний шлях назовні. Артем допоміг Лелі пролізти крізь неї, сам просунувся слідом, а позаду вже чувся гул. Каміння знову рушило, неначе сам Перун тягнувся за ними.

Вітер ударив у обличчя — вони вибігли назовні, просто під зливу, що розпочалася, немов небо саме стало продовженням його гніву. Блискавки рвали небо, розсікаючи вершини гір, грім котився, мов важкі кроки велетня.

Артем і Леля бігли вниз схилом, крізь мокру траву й холодний туман. Коли досягли схованки між камінням, обоє зупинилися, переводячи подих.

— Він не зупиниться, — сказала Леля. — Він відчуває нас.

— То ми пробудили його повністю?

— Ми лише відкрили шлях, — вона зітхнула. — Але тепер обидві сили — Перуна й Велеса — знову прокинулися. І кожен із них гратиме свою гру.

Вона глянула на нього — мокре волосся прилипло до обличчя, але в очах світився вогонь, сильніший за будь-яку бурю.
— Ти бачиш, що відбувається, Артеме? Твоя доля — не лише моя. Вони обидва змагаються за тебе.

Артем глянув на свої руки, обидва знаки під шкірою пульсували, один блакитний, інший білий, зливаючись у мерехтливий спалах.
— Я більше не знаю, який із них мій, — тихо сказав він. — І який веде мене до світла.