Розділ 14

Розділ 14.

Вони йшли мов ті, хто ступає по ребру часу: крок за кроком, плитка за плиткою, і над ними мовчазно схилявся небосхил — як свідок. Усередині Долини наче склався інший ритм дихання: не людський, не звірячий, а давній. Той, що колись належав богам. Кожен звук був підпорядкований йому: крок — відповідь, подих — відгомін, мовчання — знак.

Перед тим, як вони ступили в простір стародавнього храму, довкола почали з’являтись пастки — не хитро закладені сучасними руками, а живі пастки природи й каменю, вплетені в архітектуру ще тими, хто колись правив цим світом. Вони були варіаціями одного закону: охороняти доступ до Серця, яке не мало б пробуджуватися.

Пастка перша була «Коріння мовчання».

На плитах під ногами, в тонкому шарі моху, ховались темні жилки коріння, що при дотику вибухали тонким повітряним пологом. Хтось, хто спровокує їх, опинився б розгубленим: коріння огортало щиколотки, пручалося, стискувалося, і з кожним рухом тягло все глибше в землю, наче хотіло втамувати рух життя. Леля відчула це першою. Її нога злегка опустилася, і лише швидкий крок Артема вирвав її назовні. Коріння залишило на її щиколотці слід — червона смужка й відчуття холодного жалю.

Пастка друга була «Зерна часу».

Уздовж стін вирізьблені були ніші, де колись стояли посудини з якоюсь порошкоподібною речовиною. Позолочені зерна, що, засипані на плиту, пробуджували в ній спогади. Хто ступав, відчував видіння, коли зерна торкалися підошви.  Іноді це були видіння ритуали, іноді — боязкі дитячі голоси, іноді — крики битв. Ці видіння не вбивали, але збивали з пантелику: люди губилися в своєму минулому, втрачаючи сьогодення.

Артем опинився в такому видінні: він бачив себе молодим, на полі, де стояли величезні постаті богів, а поруч — Вона, і її очі просили пощади. Його нога склалась, і Леля ледь встигла потягти його за руку, мов допомагаючи повернутись.

Пастка третя була «Шепіт каменю».

Колони, що стояли рядами, вигравіювали пелюстки-слова, які, ніби решітки, випускали звук. Низький, тонкий, що лоскотав свідомість. Він нагадував шелест сторінок, що перебирав вітер, але був гостріший. Він умів піднімати старі страхи й поламані обіцянки.

Доріан, що йшов поруч, стискав зуби: вік і сила навчали його не довіряти таким речам, але одне слово з колони — ледве вловне, мов шерех — змусило його згадати дитячі ночі, коли він просив батька розповісти правду, і батько відповів відсидівши в тиші. Його руки злегка здригнулися від пам’яті.

Пастки були не просто смертельні — вони були випробуванням пам’яті, і лише той, хто міг твердо стояти в собі, міг пройти далі. Із кожним таким випробуванням Долина вимірювала, чи гідний мандрівник ступити ближче до її серця.

Але сторожі, вони були вже іншим: не пастки, а стражі, які могли мати вигляд якого завгодно — каменю, людини, вогню — і водночас бути тим, що ожило з пам’яті планети. Перші з них з’явилися безшумно: постаті, наче вийшли з-поміж стін храму, але не з води чи пилу. Вони були з тіні і світла, з кісток і з відблиску. Сторожі ці мали обличчя, що нагадували давні маски, але в їхніх очах блищало життя.

Перший сторож, якого побачили вони, був Велетень-Колона: його тіло складалось із плит, пов'язаних лозами моху; кожен рух супроводжувався скреготом, ніби терлися кам’яні кістки одна об одну. Колона не мала рук, але могла розсунути землю і підняти плиту, загрозливо утворивши бар’єр і відтіснивши мандрівників. Коли він ступив, земля здригнулася, і земля під ногами здавалася тонкою, як лист шкіри. Артем відчув під собою биття, не людське, і кинджал у його руці загорівся неспокійним світлом.

Другий сторож поважчий — Вінок-Сторож, нагадував людину, але обличчя його було занурене у павутину коріння, а волосся у чорні ліани. Він рухався повільно, але кожен його крок робився з вагою століть; у його серці ловилось ехо ритуальних барабанів, а зі струн його тіл, як із арфи, доходив тонкий перелив, що зводив з розуму.

Коли Вінок-Сторож простягнув руки, з його долонь виливалась смола, яка застигала на шкірі як прозора броня, зупиняючи рух. Провідники кидалися вперед, рубаючи смолу сокирами, а Доріан вистрілив тричі, але кулі лягали, мов у воду, не завдаючи шкоди.

Третій — Листковий Воїн — це був наче ряд танцюючих постатей, з головами дрібних лисок, але тіло їхнє було як листя, що наліплене на кістяк. Вони завжди викручувалися, ухиляючись від ударів, і їхні рухи були мов флорні орнаменти: кожен рух-згин — атака чи парирування. Коли Листкові Воїни оточували групу, вони співали тихі пісні, що проникали в думки, і декілька провідників на мить замріялись, наче захоплені солодким сном.

Сторожі не були лише каменем або деревом — вони були втіленням пам’яті: коли хтось рушив неправильно, вони б орали землю так, що в ній з’являлися глибокі тріщини; коли хтось думав про страх, ці постаті ставали величнішими; коли хтось сумнівався, вони розподілялися, оточуючи людину.

І ця битва була не просто бійкою: це був урок того, як людина стоїть перед віком. Провідники намагались боронити шлях звичними засобами — кулями, сокирами, ножами. Але тут, де природа стала чищеною владою, їхня зброя була лиш місцевою мовою, яку сторожі не слухали. Доріан, що мав в руках рушницю, перезаряджав, стріляв, але кулі ковзали по плоті величезних Колон ніби по броні. Сава кликав, кликав на поміч, але його голос був як ніби тонким дзвінком у великій печері.

Леля першою зрозуміла, що треба не чинити опір у відповіді на силу, а говорити на мові сили. Вона простягла руки й заграла. Не словами, але рухом, який нагадував старі ритуали: вона викликала відлуння вітру, зібрала енргію з листя, і вогонь знову заграв на її долонях. Але цього разу не як зброя, а як мова. Вона промовила: «Ми не ті, хто прийшов, щоб красти, ми ті, хто прийшов, щоб слухати». Слова її панували не над каменем, а над тим, що зве його рухати.

Артем відчув, як кинджал стає мостом між ними й стражами. Його знак, що світився, наче два моря — одне світле, інше темне — почав шукати струни у камені, і його удар був як відповідь у відлунні. Він рубав, але не просто щоб різати: кожен його рух був ритмом, і ритм його клинка вимірював, наскільки вони були гідні піднімати наступний камінь шляху.