Розділ 13

Розділ 13.

Дорога в Карпати починалася з рівнини. За спиною залишалася Полтавщина, золотисті поля, тихі села, сірі хати з низькими стріхами. Чим далі вони їхали, тим гірше ловив сигнал і рідше траплялися люди. Асфальт переходив у вузьку гравійку, що звивалася між пагорбами, а небо дедалі густішало хмарами.

Артем сидів за кермом, притримуючи однією рукою Лелину долоню. Її пальці були теплими, і від цього простого дотику світ здавався стабільним, навіть попри все, що вони вже пережили.

— Здається, ми входимо у світ, де все інакше, — сказала вона, дивлячись у вікно.
— Тут завжди так, — відповів Артем, — ніби повітря важче, а час повільніший.

Леля посміхнулася. — Може, просто світ тут ще пам’ятає магію.
— А може, — озвався він, — магія тут пам’ятає світ.

Вони мовчали далі. Мотор гудів, колеса чіплялися за гравій, вітер колихав верхівки смерек. Небо тьмяніло, то сходила на землю передвечірня тиша. Коли сонце торкнулося гір, перед ними розкинулося село — старе, ніби застигле в часі. Хати з темними дахами стояли на узвишшях, між ними звивалися вузькі стежки, а десь далі шуміла річка.

— Виглядає так, ніби тут час не йшов, — тихо сказала Леля.
— Може, й не йшов, — відповів Артем. — А просто чекав нас.

Вони зупинилися біля корчми, старої будівлі з колод, де пахло димом і життям. Усередині сиділи кілька чоловіків, у вишитих сорочках, із загартованими руками. Всі розмови стихли, коли незнайомці переступили поріг.

— Добрий вечір, — сказав Артем. — Нам потрібні провідники.

Серед присутніх підвівся високий чоловік із сивими вусами й важким поглядом.
— Я Доріан, — промовив він. — Провідники — то ми. Куди вам треба?

— У гори, — відповів Артем. — Є місце, покинуте, старе. Може, храм або фортеця.

Доріан поглянув на нього довго, без емоцій.
— Туди не ходять, — сказав він нарешті. — Там не храм і не фортеця. Там… тиша, що не любить гостей.

— Ми шукаємо відповіді, — спокійно сказала Леля. — І не маємо права відступити.

Доріан зітхнув.

— Відповіді — то річ небезпечна. Але якщо вже вирішили, збирайте речі. Виходимо на світанку.

Вранці вони рушили. Гори зустріли їх серпанком і запахом смоли. Ліс огортав, мов ковдра, що тримає старі сни. Артем ішов попереду з Доріаном, решта чоловіків позаду. Їхні рушниці блищали в промінні.

— Гарно тут, — сказав Артем, переводячи подих. — І трохи моторошно.
— Це просто гори, — відповіла Леля. — Вони не злі. Вони лише пам’ятають.
— Пам’ять гір — небезпечна річ.
— Як і пам’ять серця, — прошепотіла вона.

Він усміхнувся.

— Тоді нам обом нема спасіння.

Вони йшли довго. Час зникав між деревами, мов вода в камінні. Коли почало вечоріти, на одній з галявин вирішили зупинитися.

Вогонь горів тихо, наче боявся потривожити ліс. Леля сиділа поруч із Артемом, дивилася на зорі, що проступали крізь гілля. Він ловив себе на думці, що не хоче, щоб ця мить минала.

Доріан першим порушив тишу:
— Ви так і не сказали, чому вам треба в те місце.

Артем витяг із рюкзака старий зошит із записами Коломійця, з пожовклими сторінками й нерівними літерами. Також і лист, обпалений по краях, той самий манускрипт.

— Ми знайшли це, — пояснив він. — Тут є згадки про храм у горах. І про те, що в ньому захована правда.

Чоловіки нахилилися ближче. Доріан доторкнувся до аркуша, й погляд його став важчим.
— Правда, кажете? А ви знаєте, скільки через неї загинуло?

— Ми не шукаємо смерті, — сказала Леля. — Ми шукаємо сенс.

Доріан довго мовчав. Нарешті заговорив, повільно, наче пригадуючи:
— Є одна пісня... Її співають у нас давно, ще з часів, коли тут стояли старі храми. У ній розповідається, що не Вона принесла світові тьму. То Боги першими підняли меч. Їм забракло влади, і вони хотіли забрати Її світло.

Артем напружився.

— Але ж у манускрипті все навпаки.

— Манускрипти пишуть люди, — відповів Доріан. — А пісні співає земля.

Він глянув на них крізь тіні вогню.
— Воїн був Її обраним. Не ворогом. І коли він ударив по Серцю, то зробив це не через ненависть, а щоб зберегти Її частину. Щоб світ не впав у порожнечу.

Тиша зависла, важка й довга. Десь у лісі загуркотіло.

— Якщо це правда... — прошепотів Артем. — Тоді ми не розуміємо, у що втягнуті.

— І ніколи не зрозумієте, — сказав Доріан. — Бо тим, хто йде до храму, рідко вдається повернутися.

— Ми все одно підемо, — твердо відповіла Леля.

Доріан повільно підвівся.
— Дарма.

Його рука торкнулася прикладу рушниці. Інші провідники зробили те саме. Напруга повисла, мов блискавка перед грозою.

— Ви не розумієте, — сказав старший. — Це місце охороняємо не ми. Ми лише ті, хто має не пустити інших туди. Так було завжди.

— Ми не вороги, — спробував пояснити Артем.
— Для того місця всі чужі — вороги, — пролунало у відповідь.

Леля вже підвелася, її пальці ледь торкнулися Артемової руки. І саме в ту мить ліс за їхніми спинами ожив.

Спочатку шелест, потім рев, глухий, нелюдський. Із темряви вискочили тіні, блиснули зуби, залопотіло щось слизьке й мокре. Повітря наповнилося смородом гнилі.

Доріан обернувся, підняв рушницю.
— По місцях! Це вони! — закричав він.

Із темряви вийшли мавкотримачі.

Ревіння розірвало ніч, мов блискавка, що вдарила просто в землю. З лісу, з-під чорних гілок і туману, ринули вони — мавкотримачі, викривлені створіння, народжені з болотяної гнилі, старої магії й людського прокляття. Їхні тіла були схожі на переплетення плоті й коріння: бліда, слизька шкіра, у яку вросли гілки, очі, що світилися зеленим вогнем, і роти, з яких виривалося гарчання, схоже на крик і стогін водночас.

Вони йшли на світло, на запах життя, на дихання тих, хто сидів біля вогнища. Перший удар був раптовим. Одна з істот вискочила з темряви, збивши з ніг наймолодшого провідника. Той закричав, але звук урвався, коли блиснули кігті.