Розділ 12

Розділ 12.

Полуденне сонце ніжно заливало площу Конституції. Харків жив, дихав, сміявся.
Артем і Леля йшли повз людей, що грілися на осінньому сонці. Легкий вітер приносив запах кави та свіжої випічки.

Бабине літо — останній спокій перед холодом.

— Як тихо, — промовила Леля, вдихаючи повітря. — Наче світ затамував подих.

— Може, просто ми звикли до бурі, — відповів Артем.

І саме в цю мить повітря перед ними здригнулося. Простір, немов плівка води, затремтів, і просто серед площі постала постать чоловіка. Високий, худорлявий, з коротким сивуватим волоссям і пронизливо-зеленими очима. У його посмішці була холодна ввічливість, за якою ховалася смерть.

— Ось і насолодилися тишею і відпочинком, — втомлено видохнув Артем.

— Артеме. Леля, — мовив незнайомець рівно. — Вона чекала на вас.

— Хто ти? — насторожився Артем.

— Той, кого ви самі покликали, коли відмовили Їй.

Леля нахмурилась:
— Некромант.

— Мальден, — чемно поправив він. — І я приніс Її слова: “Ви забули, кому зобов’язані життям. За вашу зневагу заплатять ті, хто не винен.”

— Передай своїй господині, щоб вона сама це мені сказала, — крокнув уперед Артем.

— Вона не говорить із живими за їхнім бажанням, — невдоволено прошепотів Некромант. — Але може показати, як легко перетворити життя на смерть. Щоб ви були більш слухняними.

Він розвів руки, і небо над Харковом спалахнуло чорним полум’ям. Світ навколо розчинився — люди, будівлі, сонце. І вже за мить вони стояли на тій самій площі, але зовсім іншій.

Площа Конституції біла спотворена, мертва.

Повітря сіре, ніби наповнене попелом. Фонтан застиг у кам’яній брилі, голуби лежали нерухомі, небо затягнуте хмарами, в яких не було світла.

— Де ми?.. — прошепотіла Леля.

— У тіні міста, — відповів Мальден. — У віддзеркаленні між світом живих і мертвих. Там, де я сильніший.

Він підняв руку, і земля під ногами розкололася. З чорних тріщин поповзли руки. Гнилі, кістляві, вкриті землею. Слідом обличчя, спотворені, з порожніми очницями. Піднялися цілі постаті: мертві воїни, у розірваних обладунках, деякі з них ще мали на собі залишки прапорів і емблем, які ніхто давно не бачив. Деякі з них виглядали так, ніби зійшли з полів старих битв, інші із сучасних могил.

— Вони пам’ятають біль, — промовив Некромант. — І хочуть поділитися ним з вами.

Артем висмикнув свій кінджал. Метал холодно блиснув. Простий, але випробуваний.
— Ну що ж. Подивимося хто з ким чим поділиться.

Перший зомбі кинувся вперед. Артем ухилився, вдарив. Метал пройшов крізь гнилу плоть із хрустом. Леля кинула в небо білу кулю світла. Та вибухнула, обпалюючи одразу кількох мертвяків. Проте нові піднімалися звідусіль. Десятки, потім сотні. Площа кишіла ними, мов розворушений мурашник смерті.

— Леля! — крикнув Артем. — Праворуч!

Він пірнув під меч, проколов черево одного з мертвих і, не відпускаючи руків’я, вивернув клинок убік.

— Ти знову починаєш отримувати задоволення, — кинула вона трохи невдоволено, відбиваючи напад двох зомбі одночасно.

— Не час для психології! — гаркнув він, але посмішка з’явилася сама.

Мальден стояв осторонь, наче спостерігач.
— Скільки ще ти зможеш протриматися, воїне Серця? — холодно запитав він. — Твої м’язи пам’ятають війну, але чи вистачить тобі душі?

— Перевір! — Артем рвонувся вперед, прориваючи кільце мертвих. Його удари стали точними, лютими, майже надлюдськими.

Леля відчувала, як у ній наростає інша сила. Давня, первісна, з глибин Серця. Її руки світилися, коли вона відбивала хвилі нежиті.

Нарешті Артем добрався до Некроманта. Він ударив, кинджал увійшов у груди Мальдену, розсікши темну тканину. Той застогнав, відступив, але не впав. Замість цього навколо нього розчинилося повітря, відкрилось темне вікно-портал.

— Ми ще зустрінемось, — промовив він. — І тоді ваш світ навчиться боятися темряви.

Він зник. Мертві зупинилися, розсипаючись на порох. Повітря очистилося, і вони знову стояли на справжній площі Конституції, серед шуму машин і людей, які навіть не помітили, що сталося.

Артем важко дихав, дивлячись на небо.
— От тепер точно кінець бабиного літа.

— І початок чогось гіршого, — прошепотіла Леля.

Місто виглядало таким самим, як і раніше. Люди поспішали на роботу, сміялися, діти ганяли голубів, і лише Артем із Лелєю стояли посеред площі, намагаючись повірити, що все, що щойно відбулося, не було маревом.

Повітря ще пахло димом, хоча навколо не було жодного натяку на пожежу. Артем провів рукою по обличчю. На пальцях залишилася сіра пилюка.

— Бачиш це? — він показав їй долоню. — Схоже на післясмак смерті.

Леля торкнулася того самого пороху. На мить їй здалося, що шкіра під пальцями похолола — як тоді, коли їх торкалися руки мертвих.

— Це залишив він, — сказала вона тихо. — Мальден. Його магія ще тут.

Артем озирнувся. Місто виглядало звичайно, але кольори стали тьмянішими, небо  важчим, і навіть сонце світило крізь якусь невидиму плівку. Тіні будинків тремтіли, наче живі.

— Мені це не подобається, — буркнув він. — Таке враження, що тіні рухаються, навіть коли все стоїть.

— Вони рухаються, — відповіла Леля, вдивляючись у бруківку. — Але не всі це бачать.

Кілька перехожих пройшли повз. Артем помітив, що їхні тіні не співпадали з рухами тіл.
Одна жінка йшла з дитиною, і тінь її хлопчика ледь відставала, махаючи руками із запізненням. Інша тінь просто стояла нерухомо, коли її власник рушив уперед.

Холод пробіг йому по спині.
— От чорт...

— Це відлуння порталу, — пояснила Леля. — Він відкрив тріщину між світами. І тепер частина тіней… залишилася з того боку.

— І як це виправити?

— Ніяк. Вони самі зникнуть, коли енергія вичерпається. Але до того... — вона подивилася йому в очі, — деякі можуть спробувати знайти собі нових господарів.