Розділ 11

Розділ 11.

“Манускрипт із Кодексу Світів”

“І була Порожнеча. І не мала вона ні імені, ні дна, ні верху. Але всередині неї тремтіло перше дихання — відгомін Світла, що не мало ще ні початку, ні кінця.”

З того дихання постала Вона, — що не була ні Богинею, ні Демоніцею, але першою думкою світу, першою іскрою, що зродила тінь.

Її називали Та, що була до всіх, а деякі — Матір’ю Відлунь, бо кожен звук, кожне полум’я, кожна тінь, що з’явилися потім — були лише її відображенням.

“І вийшла Вона з Порожнечі, несучи у руках Серце — палаючу сферу життя й смерті. Де торкалась воно — народжувався світ, а де завмирало — там падала темрява.”

Так виникли перші світи — острови світла серед нескінченної ночі. І створіння її —
світлі й темні істоти, що співали разом, бо не знали ще розділення між добром і злом.

І легіони її були численні, як зорі на початку часів, а серед них — Воїн, що ніс її Слово.
Він був створений із її подиху, і мав у серці іскру, подібну її власній. І був він Їй ближчий, ніж будь-хто.

“І сказала Вона йому: Ти — мій меч, моя тінь і моє серце. Коли я впаду — ти понесеш мене далі.’”

Та гординя, мов жар під попелом, проросла у Її душі. Бо побачила Вона, що творіння стало жити без неї — і замість того, щоб радіти, вона розгнівалася.

І проголосила Вона:

“Якщо світ може дихати без Матері — значить, світ не вартий бути живим.”

І рушила Вона проти власних дітей. Тоді вийшли їй назустріч ті, що зродилися пізніше —
Боги Світла, що прийшли після неї, і серед них були Перун, Велес, Дажбог, Мокоша,
діти Світла й землі, що встали проти Її темної слави.

“І небо тріснуло від грому, і ріки потекли назад, і зорі падали, мов пісок з руки велетня.”

Три тисячі літ тривала битва у Небесному Праху. І впав тоді Воїн Її, але не від меча Перуна, а від власного серця. Бо полюбив він смертну, що співала під деревом життя,
і відчув, що є щось дорожче за Її волю.

Він зрадив Її у ніч великого затемнення. Зняв з руки знак Її служби і кинув у полум’я.

“Тоді світ здригнувся, і Її Серце тріснуло надвоє, і з нього вилилась чорна ріка часу.”

Боги Світла скористались тією миттю. Вони скували Її ім’я. Кажуть, не вбили — бо вбити Її було неможливо. Вона зникла — або ж заснула в Порожнечі, чекаючи, коли знову покличе її світ.

“І було сказано: Коли зорі тремтітимуть, а тіні дихатимуть самі, коли серце людини заговорить Її голосом — Вона пробудиться.”

А Воїн Її, відкинутий і богами, і людьми, блукав крізь світи, поки не розчинився в часі.
Але його кров не зникла. І відлуння його вибору, як і Її тіні, живе серед нас.

“Бо ніщо створене Той, що була до всіх, не зникає назавжди. Воно лише чекає, коли хтось згадає.”

Закінчивши читати манускрипт, Леля з Артемом поглянули один на одного.

— Якби нам особисто не довелося побувати там, де ми побували, побачити те, що ми побачили, битися з тими, кого взагалі неповинно існувати, то я вирішив би, що це — просто гарна легенда. А так… — Артем відчув, як по спині пробіг холод. — Ти думаєш, вона… Та, що… справжня?

— Не знаю… — голос Лелі був тихим, як шелест листя, і в ньому було чути страх. — Але щоразу, коли я заплющую очі, бачу той самий образ. — Вона обережно торкнулася його руки. — Та, що була до всіх, стоїть посеред попелу. Її волосся — мов ніч, а очі — як зорі, що помирають. І вона каже… “Пора. Полум’я має спалахнути знову.” Я відчуваю її. Вона кличе.

 — Кличе? Куди?

Артем відчув, як по спині знову пробіг холод.
— Та хіба хтось може стільки жити? Чи існувати…

— Вона, не просто істота. Вона — сила. Те, що було ще до світла й тіні.

 У голові Артема спалахнули уривки сну. Поле, полум’я, голос, що кликав його “носієм”.

— Якщо вона повертається, — сказав він, — значить, і ті, хто служить їй, теж.

— Саме так. І тому ми не можемо залишатися тут. Завтра їдемо.

— Куди?

— Туди, де був знайдений цей манускрипт. До старого монастиря під Полтавою. Коломиець згадував про нього у своїх записах. Там може бути ключ.

Леля підійшла до вікна, провела пальцями по запітнілому склу. Над містом, серед хмар, щось спалахнуло — ледь помітний вогняний слід, який швидко розчинився в темряві.

— Бачиш? — прошепотіла вона.

— Блискавка?

— Ні. Це знак.

Вона озирнулася, і на мить її погляд зупинився на ньому — інакше, глибше.
— Пам’ятай, Артеме: ти не просто частина цього. Ти — його початок.

Ранок зустрів їх тишею, яку неможливо було назвати спокійною. Місто, ніби виснажене ніччю, здавалося безживним. Вікна темні, дороги порожні, навіть вітер дув якось обережно, боячись порушити цю крихку рівновагу.

Артем завантажував речі в стареньку “Toyota”, що стояла під будинком. Леля стояла поруч, загорнувшись у куртку, і дивилася на небо — важке, сіре, ніби застигле.

— Готова? — спитав він, кидаючи погляд на неї.

— Готова, — кивнула.вона — Хоча не певна, що до цього можна бути готовою.

Вони рушили. Місто швидко залишилося позаду — знайомі вулиці, розбиті тротуари, тіні на фасадах. Коли дорога вивела їх за межі Харкова, повітря змінилося: запах вологи, землі й диму від далеких багать.

— Знаєш, — тихо сказав Артем, — коли ми виїжджали, я подумав, що більше не повернуся.

— Може, й не треба, — відповіла Леля. — Є речі, які не варто повертати назад.

Він глянув на неї: у профілі, освітленому блідим світлом, було щось водночас земне й неземне. Вона сиділа спокійно, але пальці стискали підлокітник ледь помітно, майже нервово.

— Тобі погано? — спитав він.