Розділ 10

Розділ 10.

Леля рушила вглиб одного з цехів. Світло її долоні ледве жевріло. Слабке, ніжне, як серце під шкірою. Але цього вистачало, щоб стіни почали відгукуватися — вібрувати, немов старий метал пам’ятав її.

Вони спустилися нижче, до підвалу, де колись, мабуть, були склади чи технічні кімнати.
Там пахло маслом, пилом і ще чимось. Чимось старим, але живим.

Леля зупинилася перед заіржавілими дверима. Торкнулася.
— Тут.
Метал зашипів, і замок клацнув, ніби підкорившись її голосу.

Всередині була маленька кімната. Стіни у тріщинах, стіл завалений зошитами, старими схемами, фотоплівками. На стіні висіла карта Харкова з дивними символами: кола, лінії, точки, що сходилися у центр. Посередині слово, написане рукою, що тремтіла: “Серце не спить”.

— Це його робота, — прошепотіла Леля. — Коломиець знав…

— Що саме?

— Що повернення Серця пробудить і те, що спало до нього.

Артем нахмурився.
— “Ту, що була до всіх”?

Леля мовчала.
А потім різко стиснула скроні. В її очах спалахнув біль.

— Леля!

— Я… чую її, — прошепотіла вона. — Голос… він шепоче мені… з води… з глибини…

Артем кинувся до неї, але в ту ж мить світ навколо зрушився. Повітря в кімнаті стало густим, як дим. Вода, що сочилася крізь тріщини стін, раптом застигла в повітрі, утворивши обриси жіночої постаті, білої, мов примара.

І голос, що пройшов крізь усе тіло Лелі:

“Ти вкрала те, що було Моїм. Ти дихаєш Моєю силою. Але кожен подих твій — мій борг.
І я прийду по нього.”

Леля зойкнула, впала навколішки, а постать розтанула, лишивши у повітрі вологий холод.

Артем притис її до себе.
— Досить, чуєш? Вона тебе не отримає!

— Вона вже тут… — прошепотіла Леля. — Відчуваєш?

І Артем відчув. Десь за стінами, рух. Легкий, але дикий. Ніби кроки когось, хто не повинен існувати. Повітря у підвалі стало важким, ніби наповнилося кіптявою. Десь угорі щось просипалося, і крихти бетону впали Лелі на волосся. Артем швидко закинув у свій рюкзак зошити, що лежали на столі, після чого, обережно підняв Лелю, але вона ще тремтіла. Її очі блищали вогнем, який не належав цілком їй.

— Вона… дивиться на нас, — прошепотіла Леля. — Через ці стіни. Через усе, що мертве.

— Нехай дивиться, — відповів Артем, стискаючи рукоятку кинджала. — Побачить, що ми не боїмося.

Та світ, здавалося, чув їхню розмову. Метал навколо заскреготів, як живий, а з темних коридорів потягло холодом, густим, як дим. Поступово цей дим почав набувати форми  постатей. Спотворених, мовби виточених із сталі та м’яса одночасно. Їх було багато. Десятки.

— Леля… — Артем ступив уперед, — здається, у нас гості.

Одна з істот вийшла наперед. Її тіло було людським лише наполовину: шкіра з темного металу, очі — два червоних відблиски, рухи — хижі, уривчасті. Вона говорила голосом, який дряпав слух:
— Вона сказала — принести тебе. Живим.

Артем всміхнувся — трохи божевільно, майже із задоволенням.
— І як це розуміти?

Леля кинула на нього швидкий погляд:
— Артеме, ти знову це відчуваєш?

— Що саме?

— Адреналін.

— Ні. Це просто радість, — відповів він і рвонув уперед.

Перший удар — чистий, швидкий, мов лезо вітру. Кинджал розсік груди першій тіні, і замість крові з неї вирвалося темне світло, що зашипіло на підлозі. Інші кинулися одночасно. Метал брязкав, повітря свистіло, уламки летіли на всі боки.

Артем рухався інстинктивно, не думаючи. Його тіло само знало, як ухилятися, як бити, як крутитися між ворогами. Він відчував кожен рух навколо, ніби сам став частиною цього шаленого ритму.

— Леля! — крикнув він, коли один із посланців ударив його ззаду.

Але Леля вже була в дії. Вона підняла руку, і повітря навколо згустилося, мов скло. З-під її долоні вирвалося світло. Густе, золотаве, наче розпечене сонце. Воно вдарило в трьох істот, відкинувши їх до стіни. Метал зашипів, розплавився, запахло озоном.

— Вау! — Артем обернувся на неї, ухиляючись від удару. — Це щось нове!

— Сама не знаю, як я це зробила! — крикнула вона у відповідь. — Але, здається, працює!

Одну істоту Артем зустрів ударом ноги, другу кулаком у щелепу. Кинджал вибили з його руки, він впав десь у темряву, але хлопець лише оскалився.
— Ну що ж, граємо по-старому!

Він підхопив уламок труби й відбив черговий напад. Гул ударів віддавався у кістках. Кров била у скроні. Кожен рух, наче танець. Танок смерті. Він не боявся. Він жив.

Поруч Леля відбивалася хвилями світла, але з кожною секундою її атаки ставали більш дикими, некерованими. Її очі почали світитися білим, надприродним сяйвом, і Артем на мить відчув страх. Не перед ворогами, а перед тим, у що вона перетворюється.

— Леля! — крикнув він. — Спокійніше!

Вона не відповіла. Її руки тремтіли, повітря навколо спотворювалося від енергії.

— Вона у мені... — прошепотіла вона крізь зуби. — Вона дивиться через мене…

Один із посланців кинувся на неї, але Артем встиг перехопити його на льоту. Удар у шию, розворот, крик, і чорна маса розсипалася пилом.

— Пручайся! — вигукнув він і кинувся до Лелі. — Ти сильніша за неї, чуєш?

Та в ту мить стеля над ними вибухнула. Шмат бетону впав, розбиваючи все навколо. З-під пилу піднявся велетенський тіньовий звір. Тіло, сплетене з металу, кісток і туману. Його очі світилися тим самим світлом, що Артем бачив у воді, коли чув голос “Тієї”.

— О, класно. Ще один бос, — прохрипів Артем, стискаючи трубу.

— Артеме! — крикнула Леля, простягаючи руки. — Не підходь!

Та було пізно. Звір ударив лапою, відкинувши його через півзалу. Артем вдарився об стіну, з рота пішла кров. Але він піднявся, сплюнув, усміхнувся.

— Ось тепер я точно живий.

Він знову кинувся вперед. Бій був несамовитий. Світло й тінь спліталися в химерний вихор, і навіть бетон під ногами пульсував від сили. Леля, зціпивши зуби, зібрала енергію в долонях, але тепер у її світлі змішувався темний відтінок. Чорний, як ніч, що ховався у серці. Вона розуміла: частина цієї сили, не її.