Розділ 9

Розділ 9.

Леля усміхнулася.
— Те, що залишилося. Те, чому ти не дав зникнути.

Він зробив крок до неї, і відчув, як вода холодом обпікає ноги. Світло навколо ніби коливалося, пульсувало.

— Не можна ближче, — прошепотіла вона. — Я між. Не живу. Не мертва.

— Тоді я знайду спосіб повернути тебе! — його голос зірвався, і в ньому знову було все — розпач, любов, відчай.

— Повернення — не просто шлях. Це вибір. І ціна.

— Я готовий.

Вона глянула на нього довго. У її погляді було стільки тепла, що він майже не відчував холоду, який піднімався з-під води.

— Щоб повернути душу, треба пройти туди, куди навіть Серце не зазирає. Туди, де тінь забуває, що вона тінь.

— І як туди дістатися?

Леля торкнулася води долонею, і поверхня озера здригнулася. Із глибини з’явилися світлові постаті — три, мов охоронці, що чекали тільки його.

— Вони поведуть тебе. Але пам’ятай: не сила повертає, а пам'ять. Якщо забудеш — я зникну назавжди.

Він упав на коліна просто у воду, що тепер горіла м’яким сяйвом.
— Я не забуду. Ніколи.

Вона простягнула руку, і між ними на мить з’явився місток із чистого світла. Він торкнувся її пальців, і світ зник.

Коли він отямився, стояв на кам’яній рівнині під небом, де не було ні сонця, ні місяця.
Лише холодне світло, що текло з усіх боків одразу. Перед ним — троє охоронців, прозорі, як кришталь. Один із них підняв руку і вказав у далечінь, де темнів прохід у скелі.

— Там початок.

Артем глянув на них, потім, на знак на руці, що світився слабше, ніж раніше. Він стиснув рукоятку кинджала.

— Якщо це шлях до неї, — тихо сказав він, — я пройду крізь усе.

Охоронці мовчки розступилися. І Артем ступив уперед, у морок, що дихав холодом і спогадами. І в ту мить, коли він зник у темряві, озеро позаду ще раз спалахнуло. Як серце, що б’ється востаннє перед пробудженням.

Темрява не мала кольору. Вона не була чорною. Радше прозорою, як тиша, що втратила сенс. Коли Артем зробив перший крок усередину, повітря навколо змінилося: стало густим, важким, ніби він ступив під воду.

Кожен подих давався важко, ніби щось невидиме тисло на груди. Знак на руці ледве світився. Не світлом, а спогадом про світло.

Довкола не було нічого. Тільки відлуння кроків, що звучало не так, як завжди — воно не поверталося, а віддалялося, ніби кожен крок забирав частинку його самого.

— Ти хотів її повернути… — пролунав голос.

Він обернувся. Нікого.

— Але чи пам’ятаєш, ким вона була?

З темряви з’явилася постать. Спершу розмита, потім чіткіша.

Леля.

Вона стояла за кілька кроків від нього, у світлі, що текло крізь неї. Артем кинувся до неї, але коли простягнув руку, вона зникла, як тінь на воді.

— Леля!.. — його голос зірвався, луною відбився в порожнечі. Тиша відповіла холодом.

Він ішов далі. Темрява гойдалася, як море, і в ній почали з’являтися обличчя — матері, Лелі, воїнів, друзів, усіх, кого він колись бачив. Але щось у цих обличчях було не так. Вони були без очей, без голосу, мов зліплені з пам’яті, яку хтось поспіхом зібрав докупи.

— Пам’ятай, — пролунав тихий шепіт, ледь чутний. — Якщо забудеш — вона зникне.

Артем зупинився. Стиснув рукоятку кинджала, відчувши, як метал холодить шкіру.

— Я не забуду, — прошепотів він. — Ніколи.

Темрява розступилася. Перед ним — поле, вкрите попелом. Над ним — небо, але не синє, а срібне, без сонця. Посеред поля — дерево. Величезне, сухе, з чорними гілками. Під ним — вона.

Леля.

Але тепер її обличчя було спокійне, очі заплющені, тіло нерухоме, мов статуя. Він підбіг, упав на коліна поруч.

— Леля… чуєш мене? Це я…

Її повіки тремтіли. Але коли він торкнувся руки, вона розсипалася на порох. Крик, що вирвався з його грудей, розпанахав небо.
— Ні!!! — він ударив кулаком по землі, і знак на руці спалахнув, вистріливши світлом просто вгору.

Дерево здригнулося. І з його стовбура почали падати іскри — сотні, тисячі. Кожна іскра — спогад. Її усмішка, її сміх, її дотик. Вони падали й гасли, ледь торкнувшись землі.

Артем кинувся збирати їх руками, як тоді, коли намагався втримати її душу. Сльози змішувалися з попелом.

— Не зникай, чуєш?.. Ти ж обіцяла… що ми будемо разом…

І тоді він відчув — під долонями пульсує земля. Тихо. Повільно. Як Серце.

Світло від його руки розтеклося землею, торкнулося дерева, і з гілок знову почало проростати світло. Тонкі лінії, мов нерви світу. І серед них — вона. Її обличчя знову з’явилося, не повністю — тільки очі, тільки усмішка.

— Ти пам’ятаєш мене.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він, — і це — більше, ніж пам’ять.

Світло від його рук перелилося в дерево, а з нього в небо. Темрява навколо затремтіла, розкололася. Почався рух.

Небо розірвалося сяйвом. Земля дихнула. І Леля вийшла з коріння — жива, але інша: її тіло ще складалося зі світла, проте тепер воно мало форму, тінь, голос.

— Ти повернув мене… але не до світу. Ти відкрив двері туди, де межі більше нема.

— Головне — що ти тут, — Артем підійшов ближче, — що я можу бачити тебе.

Вона торкнулася його щоки.
— Але щоб я змогла залишитися — ти маєш вийти. Повернутись туди, де б’ється Серце. Інакше ми обоє станемо лише спогадом.

Він кивнув.
— Разом.
— Завжди.

І вони рушили вперед, крізь розколену темряву, туди, де вже світанком пробивалося світло нового світу.

Коли Артем розплющив очі, він знову стояв біля озера. Вода світилася м’яко, як подих.
Поруч стояла Леля. Справжня, тепла, жива. Вона вдихнула повітря, ніби вперше.

— Ти мене повернув…

— Ні, — він усміхнувся, — ми повернули один одного.