Розділ 8

Розділ 8.

Вранці над долиною з’явилося сяйво.  З неба спускалися символи, ті самі, що світилися колись на каменях. Вони сходилися в коло, а потім склалися в знаки, що мерехтіли просто перед ними. Леля торкнулася одного з них, і відчула, як у голові пролунали слова:

«Коли любов і тінь зіллються в одне, Серце зробить вибір. І світ отримає нового хранителя — або згине разом із ним.»

Вона відсахнулася.
— Це пророцтво. І воно не каже, хто з нас…

— Неважливо, — перебив Артем. — Ми не дамо світові згинути.

Але десь у глибині вона вже знала: цей вибір буде. І хтось із них справді стане тією жертвою, про яку говорив Хранитель.

До вечора вони дісталися краю світу — місця, де небо зливалося з землею, і все навколо виглядало, ніби намальоване. Там, серед марева, стояла ще одна брама. Величезна, викарбувана з кришталю і каменю, напівзруйнована, але все ще жива. З неї сочилася темрява — густа, тягуча. І в ній знову забилося чуже серце.

— Ми запізнилися, — прошепотіла Леля.

— Або прийшли саме вчасно, — відповів Артем, стискаючи кинджал.

Темрява ворухнулася. З неї повільно виходило щось. Велике, без форми, але з очима, що світилися, як два місяці.

Їхні удари знову поєднаються, світло й тінь змішаються, але цього разу, все буде інакше. Бо тепер тінь жила не лише ззовні. Вона жила в них. І Серце світу вже готувалося зробити свій вибір.

Вітер ніс попіл і блиск світла. Небо над долиною гойдалося, як відбиття у воді. Світло Серця, далеке, тремтливе, билося в такт із ударами землі, що готувалася до останньої битви.

Перед ними — Брама. Величезна, з уламків кришталю, що світилися то сріблом, то кров’ю. З кожним подихом вона відкривалася трохи більше, і темрява просочувалася крізь тріщини, як чорний дим, що шукає шлях до життя.

Леля стояла в самому центрі кола, волосся розвіювалося вітром, очі світилися, але не лише світлом, яке вона знала. Десь у глибині, за тишею, ховалося щось нове. І це нове,  пульсувало в такт Брамі.

Артем підійшов ближче. Його долоня стисла руків’я кинджала. Від леза йшло тепло — живе, мов подих. Знак на його руці горів рівним, золотим світлом, і від кожного його кроку земля ніби оживала.

— Вона не витримає, — прошепотіла Леля.

— Брама?

— Світ. Якщо ми не спинимо їх зараз, Серце розірве все, що ще тримається.

Вона підняла руки, і навколо них спалахнуло коло вогню. Земля відповіла гулом, з неї почали підніматися древні символи, знаки стародавніх родів, що колись захищали цей світ.

— Готуйся, — сказала вона. — Вони вже тут.

І в ту ж мить темрява зрушила.

Спершу тихо, як дим. А потім вибухом. Зі щілин брами вихопився чорний потік, що набував форми тіл. Крила, зуби, руки, очі — усе з тіні, згустки ночі, які рухалися, як живі.
Сотні. Тисячі. Вони ревіли, і рев їх не був звуком. Це був біль, лють, пам'ять про знищене.
Кожна тінь несла обличчя того, хто колись жив.

Артем підняв кинджал, і світло вибухнуло з нього променем, що розітнув першу хвилю темряви. І знову промінь зіштовхнувся з тінями, і ті кричали, згораючи. Але на їх місці народжувалися нові.

Леля промовляла стародавні слова, і кожен склад ставав блискавкою. Вогонь обертався колом, захищаючи їх обох. Її очі світилися, але тепер поруч із білим світлом проблискував відтінок чорного.

— Леля! — Артем крикнув, помітивши, як її долоні темніють.

— Я тримаюся! — відповіла вона, кидаючи вперед потік вогню. — Не дай їм підійти ближче!

Він кинувся вперед. Удари сипалися, як дощ. Кинджал співав, кожен рух лишав за собою слід світла. Він відчував, як Серце в ньому підказує куди бити, як рухатися, коли ухилитися.

Одна з тіней вдарила його по плечу. Біль пройшов, як лезо. Він відскочив, але відразу піднявся. Знак на руці спалахнув, і з нього вирвалося сяйво, відкинувши ворогів.

— Артеме! — крикнула Леля. — Ліворуч!

Він не встиг глянути, просто довірився. Рухнув убік, і над ним просвистіла чорна спіраль, що розтрощила камінь, де він стояв секунду тому. Вона прикрила його, здійнявши хвилю вогню. Її тіло сяяло, як сама зоря.

— Ти ризикуєш! — крикнув він.

— Я ризикую завжди, коли ти поряд, — відповіла вона з усмішкою, і в її очах на мить блиснуло світло, те саме, чисте.

Темрява на мить відступила. Здавалося, перемога можлива. Але тоді Брама знову здригнулася. І з неї вийшов Він.

Хранитель Тіні. Той, хто колись стояв поруч із Серцем, але впав у нього й став його віддзеркаленням.

Високий, закутий у уламки світла, що стали темрявою. Його лице було майже людським, але очі — дві безодні. У руках спис, що світився зсередини чорним полум’ям.

— Ви пробудили те, що мало спати, — промовив він, і кожне слово відлунювало в голові. — Тепер світ заплатить за вашу любов.

Він ударив списом у землю. Хвиля темряви пройшла долиною, стираючи все на шляху. Леля кинулася вперед, створивши щит. Артем підняв руку, вклав у неї силу знаку, і світло вдарило назустріч.

Два світи зіткнулися. Темрява і світло, як два серця, що б’ються одне проти одного.

Гуркіт. Сліпучий блиск. Земля розкололася. Повітря кричало.

Артем і Леля стояли разом, спина до спини. Її волосся летіло в полум’ї, його рука пала в сяйві. Кожен їхній рух був одним ритмом, одним життям.

— Якщо ми впадемо, — сказала вона, — світ знову засне.

— Тоді ми не впадемо, — відповів він.

Вони кинулися вперед.

Він — світло. Вона — вогонь і тінь водночас. Їхні удари били по темряві, розриваючи її серце. Хранитель Тіні відступив, але не зник. Його очі блиснули, і він кинув свій спис у Лелю.

— Ні! — крикнув Артем, кидаючись уперед.

Спис вдарив у неї, і розсипався, але темрява ввібралася в її тіло. Вона опустилася на коліна, дихаючи важко. Світло навколо неї стало кривавим.

Артем схопив її за плечі.
— Леля!