Розділ 7

Розділ 7.

Артем спочатку подумав, що це скелі рухаються. Але потім побачив очі. Сотні, можливо, тисячі очей, що спалахували сріблом і гасли, як зорі. Між ними здіймалася одна велика, майже людська постать, але без обличчя. Тіло її було створене з каменю й туману, а з грудей пробивалося світло, схоже на розпечене залізо.

— Це він… — прошепотіла Леля. — Хранитель Серця.

— Він нас бачить?

— Він бачить усе, що живе.

Постать зробила крок, і земля під ногами здригнулася, мов дихнула. Артем інстинктивно підняв руку, де світився знак, і в ту ж мить відчув, як щось у ньому відгукнулося. Ніби Серце впізнало його.

Хранитель завмер, але лише на мить. Потім розкрив руки, і довкола здійнялися вихори світла.

— Відступи! — крикнула Леля, хапаючи Артема за плече.

Вони відскочили, коли перший удар вдарив у землю. Повітря зойкнуло, трава спалахнула, а з тріщин, що розбіглися землею, здійнявся крик — не людський, не звірячий, а древній, з глибин світу.

Земля розверзлася, і з неї піднялися тіні.

Це були воїни. Колишні, забуті, напівпрозорі, з обличчями без рис і очима, наповненими холодним вогнем. Їхні списи, мечі й сокири були створені з диму й світла, але кожен їхній рух мав вагу, як у живих.

Артем сягнув під куртку, витягуючи кинджал. Лезо спалахнуло, немов живе, відповідаючи на присутність тіней. Воно билося в такт його серцю.

— Не зупиняйся! — вигукнула Леля, здіймаючи руки.

Перший воїн кинувся вперед. Артем ухилився, відбив удар і розвернувся, розсікши тінь навпіл. Вона розлетілася білими іскрами, що осипалися на землю, танучи, немов іній. Другий змахнув списом, але кинджал зустрів його в повітрі — зі звуком, схожим на спів металу.

Навколо гуло. Повітря було наповнене жаром, світлом і пилом, що пахнув попелом.
Десь позаду Леля прошепотіла кілька слів стародавньою мовою, і земля відповіла. З-під трави піднялися палаючі кола, що замкнули кілька тіней у пастку. Вони закричали, стискаючись у спіралі світла, поки не зникли.

Артем озирнувся, і побачив, як Леля стоїть серед цього вихору, її волосся палає у відблисках світла, а очі — мов дві зорі. Вона була схожа не на людину, а на ту, ким її завжди називали — хранительку.

Тіней ставало більше. З-під землі виривалися нові постаті, темніші, щільніші, з уламками обладунків на плечах. Вони рухалися беззвучно, але кожен їхній крок луною віддавався у грудях.

— Їхня сила росте! — крикнув Артем.

— Вони — частина Хранителя. Ми повинні дістатися до нього, інакше не зупинимо.

Він кивнув і кинувся вперед. Тінь із мечем спробувала перехопити його, але Артем присів, пропустивши удар над головою, і, використавши інерцію, вдарив у живіт. Світло розірвало воїна, і туман від нього розлетівся зойком.

Леля з’явилася поруч, мов сама тінь, що стала світлом. Вона торкнулася його плеча, й тепла хвиля пройшла по тілу. Він відчув, як сили повертаються.

— Я з тобою, — прошепотіла вона.

— Знаю.

Вони билися поруч. І кожен їхній рух зливався в єдине. Він прикривав її спину, вона його бік; він ловив удари, вона знімала прокляття шепотом.

Світ навколо тремтів. Вогонь, блискавки, шипіння магії. Усе зливалося в один нескінченний ритм, у якому билися два серця.

І десь там, за стіною вогню, постать Хранителя здіймалася вище, мов гора, обрамлена сяйвом, що вже починало змінювати саму реальність.

Гул ставав нестерпним. Світ навколо здригався, ніби саме повітря не могло витримати сили, що прокидалася.

Хранитель розправив крила — чи те, що було схоже на крила: потоки світла і тіні, злиті в один сплав. Його тіло тремтіло, мов зі скла, а очі палали двома бездонними зірками.

— Це не просто дух, — прошепотіла Леля, стискаючи руку Артема. — Це воля самого Серця.

— То як його перемогти?

— Ми не маємо перемагати. Ми маємо нагадати, хто ми.

Він не встиг запитати, що вона мала на увазі, оскільки Хранитель у цей момент вдарив. Хвиля енергії пройшла по землі, збиваючи їх із ніг. Артем впав, перекотився, закривши голову руками, і відчув, як поруч Леля глухо застогнала, падаючи на коліна. Світло від знаку на його руці спалахнуло. Гаряче, боляче, але несло не страх, а силу. Він піднявся, підняв кинджал і, крикнувши, кинувся вперед.

Хранитель змахнув рукою, і навколо Артема закрутилися тіні — десятки, сотні. Вони нападали без роздумів, і кожен удар віддавався у м’язах, у грудях, у голові. Він бився мов у забутті. Чути було тільки власне серце, яке билося в такт кожному його руху. Леза зі світла зустрічалися з лезом його кинджала. І щоразу, коли він вдаряв, знак на руці світився яскравіше, мов поглинаючи їхню темряву. Артем не розумів, як встигає. Але тіло діяло саме, немов кероване кимось більшим.

— Леля! — вигукнув він.

Вона стояла неподалік, піднявши руки, і над її долонями кружляли вогняні знаки.
Її очі світилися чистим золотом, волосся підіймалося в повітрі, і голос звучав, як пісня бурі:

— Хранителю Серця! Почуй нас! Ми не вороги тобі!

Та постать не слухала. Вона ступила вперед, і з неба впали блискавки. Одна з них вдарила поруч з Артемом, засліпивши все навколо. Кинджал у його руці заспівав, і полум’я, що мало спалити його, розсіклося навпіл, не торкнувшись.

— Артеме! — закричала Леля. — Твоя кров — ключ!

— Що?!

— Знак на твоїй руці — він не просто дар. Він — печать роду!

Він зупинився на мить, намагаючись осмислити, та Хранитель уже був перед ним. Їхні погляди зустрілися. І в тій глибині Артем побачив не гнів, не лють, а біль. Давній, безмежний біль істоти, що тисячоліттями охороняла світ, який сам її забув.

Хранитель підняв руку. І тоді Артем розрізав власну долоню кинджалом. Кров засяяла, ніби золота, і, стікаючи, впала на землю.

Світ навколо вибухнув світлом. Тіні відступили, земля розійшлася, і серед світла з’явилися обриси древніх символів.