Розділ 6

Розділ 6.

Ранок розливався по селу тихо, без поспіху, наче боявся розбудити змучену землю. Після вчорашнього бою повітря стояло дивно чистим, прозорим, із запахом мокрої деревини й диму з чужих подвір’їв. Сонце ще не піднялося повністю, коли Артем прокинувся — не від шуму, не від сну, а від відчуття, що щось змінилося.

Він лежав на ліжку, дивлячись у стелю, намагаючись згадати все до найменших подробиць: як Леля стояла поруч біля джерела, як світло зливалося між ними, як темрява відступала.
І водночас у ньому жевріла тривога. Щось нове ворушилося під шкірою, не біль, не свербіж, а ніби тепло зсередини.

Коли він підвівся й пройшов до столу, промені ранкового сонця ковзнули йому на руку.
І тоді він побачив це.

На зап’ясті, там, де ще вчора була чиста шкіра, повільно проявлявся тонкий візерунок. Лінії, схожі на коріння чи водяні струмені, що спліталися у форму кола. Світло виходило зсередини, ледь тремтливе, м’яке, ніби дихання.

Він не встиг навіть озватися, як за його спиною тихо скрипнули двері.

— Вже не спиш? — голос Лелі був трохи хриплуватий після безсонної ночі.  Вона ступила до нього кілька кроків, і завмерла. Її очі одразу вп’ялися в його руку. — Артеме...

— Що це?.. — він обернувся до неї, сам не вірячи своїм очам. — Я… я нічого не робив. Просто прокинувся.

Вона підійшла ближче. У її погляді було стільки всього — здивування, полегшення, і десь глибоко — страх. Вона торкнулася його зап’ястя, але одразу відсмикнула пальці. Знак відповів на дотик коротким пульсом світла.

— Це він, — прошепотіла вона. — Джерело впізнало тебе.

— Впізнало?.. Ти ж казала, що воно нестабільне.

— І все одно — воно пам’ятає.

Вона повільно сіла на лаву біля вікна, ніби сили залишили її.
— Я бачила це тільки один раз. Дуже давно.

— У кого?

— У того, хто колись був… Хранителем.

Артем мовчав, намагаючись осмислити почуте. Його серце билося швидше, ніж хотілося показати.
— І що це означає?

— Що ти тепер пов’язаний із джерелом. Хочеш ти того чи ні.

Він провів пальцями по знаку. Шкіра була гладка, тепла, жодного болю. Світло згасло, але через мить повернулося знову, немов живе.

— І що, тепер я… якийсь обраний? — він спробував пожартувати, але в голосі не було сміху.

— Обраних не буває, — тихо сказала Леля. — Є ті, кого пам’ятає сила.

Її слова зависли у повітрі. Вона підвела очі, і в її погляді вперше з’явилась майже ніжність.

— Я боялася, що цього не станеться, — зізналася вона. — Але коли побачила знак… зрозуміла: почалося.

— Що саме?

— Повернення.

Артем хотів запитати, але не встиг. Знак на його руці спалахнув коротко, і в голові пролетів спогад. Чи, може, видіння: вода, камінь, світло з неба, і голос. Далекий, невпізнаний, але рідний.

«Ти повернувся», — пролунало в ньому, як відлуння.

Він здригнувся, притиснув руку до грудей.

— Артеме? — Леля нахилилася ближче. — Що ти бачиш?

— Не знаю… Але здається, я вже чув цей голос.

Вона не відповіла. Просто спостерігала, як світло поступово згасає, залишаючи на його шкірі лише блідий відтінок символу.

— Це ще не кінець, — сказала вона нарешті. — Джерело щось пробудило в тобі.

— І ти знаєш, що саме?

— Поки ні. Але ми мусимо бути готові. Бо коли воно обирає… повернення не буває легким.

Вона встала, підійшла ближче, на мить поклала долоню йому на плече.
— Не бійся цього. Сила не терпить страху.

— А якщо я не зможу її контролювати?

— Тоді я допоможу.

Він глянув на неї. Її очі вранці здавалися майже прозорими, і в тому погляді було щось нове. Не лише рішучість, а й тепло, яке змушувало забути про все інше.

Між ними знову запала тиша. Лише кроки за вікном. Хтось гнав коней повз двір, ранковий шум життя поволі повертався в село. Але для них двох світ наче стояв нерухомо.

Артем обережно перевів погляд на свою руку. Знак ще ледь світився. Тихо, рівно, як спокійний подих. І раптом він відчув, що не боїться. Лише цікавість, що межує з покликом.

— Ти готовий? — запитала Леля, немов читаючи його думки.

— До чого?

— До того, що цей день уже не буде звичайним.

Її голос був спокійний, але очі видавали напруження. Артем повільно кивнув, стиснувши пальці. І відчув, як знак під шкірою відповів теплом.

Тоді він посміхнувся ледь-ледь, не відводячи погляду від неї.
— Мабуть, я все-таки починаю звикати до див.

Леля усміхнулася у відповідь, тихо, майже невидимо.
— А це тільки початок.

Сонце вже піднялося вище, коли вони вийшли на подвір’я. Повітря було свіже, але в ньому вчувався якийсь гул. Ледве вловимий, як шепіт води під землею. Артем упіймав себе на тому, що кожен звук, кожен подих здаються тепер інакшими. Наче все довкола дихає разом із ним.

— Ти це відчуваєш? — спитав він.

Леля зупинилася, вдивляючись у далекі дерева.
— Відлуння джерела. Воно тягнеться до тебе.

— І що буде, якщо я відповім?

— Тоді ми дізнаємось, що воно від тебе хоче.

Вони рушили стежкою, що вела до узлісся. Ліс зустрів їх прохолодною тінню — уже не такою густою, як кілька днів тому.  Артем ішов мовчки, прислухаючись не лише до кроків Лелі поруч, а й до дивного внутрішнього ритму. Ніби серце билося не в грудях, а в самій землі.

На руці знак пульсував спокійно, світло його час від часу пробивалося крізь тканину сорочки.
— Схоже, я тепер ходяча лампа, — тихо буркнув він.

Леля усміхнулась уголос уперше за довгий час:
— Добре, що хоч не світиш у темряві червоним.

— А що, були й такі?

— Були. Але ті вже не повертались.

Їхня усмішка згасла майже водночас. Обидва відчули — повітря змінилося. Десь неподалік пролунало коротке потріскування гілок. Ліс затих.

Леля поклала руку йому на плече:
— Не рухайся.