Розділ 5

Розділ 5.

Ніч уже опускалася на село, коли вони повернулися. Повітря було густе, насичене запахом вогкості й диму. Дорога, якою вони йшли, здавалась довшою, ніж дорогою до джерела, ніби ліс не хотів їх відпускати.

Леля мовчала, йшла трохи попереду, її кроки були легкі, але втомлені. Артем ледве тримав рівновагу. Ноги підкошувались від напруження, від усього, що сталося.

В селі панувала тиша. Лише собака десь на околиці тихо загарчав, відчувши чужий запах. Вікна хат давно потемніли, лише в кількох мерехтіли тьмяні вогники каганців. Леля озирнулась, ніби перевіряючи, чи не стежить хтось, і швидко повела Артема до своєї хати.

— Ти ледве стоїш, — сказала вона тихо, відчиняючи двері. — Сідай.

Він опустився на лаву біля вікна, відчуваючи, як тремтять руки. Десь у грудях стискало важко, як після довгого бігу.

Леля поставила перед ним кухоль з теплим відваром і мовчки присіла поруч. Довго жоден із них не говорив. Полум’я лампи хиталося, малюючи на стінах дивні тіні. Вони нагадували примари тих, що залишилися в лісі.

— Це… було справжнє? — нарешті порушив тишу Артем. Його голос звучав хрипко, ніби належав іншому. — Ті... істоти. Те, що сталося біля джерела?

— Так, — відповіла Леля просто. — Забуті душі. Їхня злість — як відлуння того, що колись було життям.

Він зітхнув, відвів погляд у вікно. Місяць уже підіймався над дахами, заливаючи все срібним світлом.
— І ми могли... загинути?

— Так. — Її відповідь прозвучала майже лагідно, але в очах мигнув той самий глибокий спокій, що завжди перед бурею. — Але джерело не дало цьому статися.

Артем глянув на свою руку. Під рукавом сорочки відчувався легкий пульс. Ніби щось жило під шкірою. Він закотив рукав і завмер: подряпина, яку він отримав у бою, світилася блідим, ледь помітним сяйвом.

Він нахилився ближче, доторкнувся пальцями. Світло не згасло. Навпаки, на коротку мить спалахнуло сильніше, відгукнувшись теплом у грудях.

— Леля… — прошепотів він. — Що це?

Вона наблизилася, і її тінь ковзнула по його обличчю. Довго мовчала, а потім сказала тихо, наче боялась, що хтось почує:
— Джерело не відпускає просто так.

— Ти хочеш сказати, це… залишилось у мені?

— Не кажи цього. — В її голосі було щось різке, тривожне. — Не пробуй торкатися цієї сили. Вона ще не твоя.

Він глянув на неї, і в напівтемряві побачив, як у глибині її очей пробіг тонкий вогник того ж світла. На мить здалося, що між ними знову спалахнув той невидимий зв’язок — нитка, що зв’язала їх там, біля джерела.

Артем відчув, як серце стискається. Йому хотілося щось сказати, але слова не приходили.
Лише відчуття: дивна близькість, страх і тепла тиша, що розливалася між ними.

— Відпочинь, — сказала Леля, торкаючись його плеча. — Ніч ще довга.

Він кивнув, але коли вона вийшла з кімнати, ще довго сидів біля вікна. Світло на його руці повільно згасало, але навіть тоді він відчував, що щось у ньому змінилося назавжди.
І що, можливо, тепер він ніколи вже не буде тим самим Артемом із Харкова, який колись просто шукав спокою.

Коли Леля зачинила за собою двері, у хаті запанувала така тиша, що Артем почув власне серцебиття.

Десь під дахом цокала крапля, розмірено, мов маятник. Сон хотів прийти, але не смів.

Він ліг, дивлячись у стелю. Лампа ще горіла, залишаючи у повітрі запах олії. Думки не складалися докупи. Все здавалося водночас далеким і надто близьким. Мавка. Забуті душі. Джерело. І Леля…

Його повіки важчали. І коли він нарешті заплющив очі, світ розірвався.

Він стояв посеред темного простору, схожого на ліс, але дерева тут дихали. Їхні стовбури тремтіли, а гілки тяглися до нього, мов руки. Повітря пульсувало, наче саме час зупинився.

Перед ним — постать у тумані. Обличчя не видно, лише світло, схоже на те, що виходило з його руки біля джерела.

І раптом — вибух звуку. Крик, що пройшов крізь мозок.

Артем підхопився. У його руці з’явився клинок. Звідки? Не знає. Метал світився блакитним полиском, пульсував, як живий.

Перед ним — істота, ніби створена з попелу й кісток, з очима, що палали зеленим полум’ям. Вона кинулась уперед, і він відреагував не роздумуючи.

Рух, ще рух, удар, ухилення. М’язи працювали так, ніби він усе життя тренувався для цього моменту. Але ворогів ставало більше. Десятки, сотні — силуети з мороку. Він відчував, що кожен рух вичерпує його, що світло на лезі гасне. І тоді він побачив її.
Лелю.

Вона стояла поруч, волосся розвіював вітер, у руках — не зброя, а вогонь, живий і слухняний. Вона кинула його в темряву, і та загорілася. Артем ступив уперед, і вони билися разом. Як одне ціле. Йому здавалося, що він пам’ятає ці рухи, як дихання. Наче вже колись це було.

— Артеме! — її голос прорізав гул. — Прокинься!

Світло спалахнуло, і все зникло.

Він розплющив очі. Дихав уривчасто. Серце билося так сильно, що аж боліло.
Знадвору тягнувся холодний подих вітру, десь далеко завив пес.

— Ти кричав, — пролунало поруч.

Леля стояла біля ліжка, тримаючи лампу. Її тінь падала на стіну, і Артем відчув, як сором змішується з полегшенням.

— Пробач, я… — він провів рукою по обличчю. — Просто сон.

— Не зовсім, — сказала вона. — Ти знову світився.

Він опустив погляд, і побачив: на його долоні тьмяно пульсує те саме світло.
Воно згасало, але лишало відчуття тепла. Дивного, майже людяного.

— Що зі мною відбувається, Леля? — тихо спитав він. — Це я божеволію?

Вона поставила лампу на стіл, присіла навпроти. Її погляд був м’яким, але в ньому світилася тривога.
— Ні. Просто світ тобі відкрився трохи швидше, ніж ти був готовий.

— Світ? — він гірко посміхнувся. — Світ, де душі нападають, а дівчата керують полум’ям?

— Той самий, у якому ти зараз сидиш. Просто ти його не бачив раніше.

Він довго мовчав, потім, не дивлячись на неї, промовив:
— Я тоді, в лісі… знову не зміг тебе захистити. Ти зробила все. А я лише…