Розділ 4

Розділ 4.

Ранок повільно розгортався над селом, ніби боявся порушити той крихкий спокій, що настав після ночі. Сонце тільки-но виходило з-за пагорба, торкаючись променями вологої від роси землі. У повітрі стояв запах диму, вогкості й прілого листя — перший подих осені.

Артем сидів біля хати, тримаючи кухоль із теплим чаєм, який Леля подала мовчки, лише кивнувши. У її погляді було щось, чого він не міг розгадати — і спокій, і напруга водночас.

Він не позбувся того відчуття, що світ тріснув, і крізь невидиму шпарину просочується щось інше. Незнайоме.

— Ти сьогодні мовчазний, — тихо сказала Леля, присідаючи поруч.

— Просто... не можу це пояснити, — зітхнув він. — За останні дні я бачив те, чого не може бути і...

— А може, не буває лише в тому світі, який ти знаєш, — відповіла вона спокійно.

Він глянув на неї. І в цьому світлі вона здалася іншою. Ніби сама природа слухала її мовчки.

— Я хочу зрозуміти, — сказав він після паузи. — Якщо все це справжнє — мавки, ліс, те світло, Боги... я мушу знати, чому це сталося саме зі мною.

Леля мовчала довго. Її очі втекли кудись убік, за край подвір’я, де вже темніли крони дубів.
— Бо не все ми обираємо самі, Артеме, — нарешті відповіла вона. — Іноді нас обирає щось більше.

Її слова повисли між ними, як павутина в промені ранкового сонця — тендітна, майже невидима, але відчутна до болю.

— Є місце, — додала вона тихо. — Старе джерело в лісі, про яке я тобі вже говорила. Там можна знайти відповіді.

— Я думав, що ти сказала про джерело не серйозно. Значить, мені таки треба туди йти?

— Ми підемо туди разом.

Ліс зустрів їх тишею, настороженою, як перед зливою. Гілки, схилені від вологи, торкалися плечей, під ногами шаруділо сухе листя. Повітря пахло мохом і старими грибами.

Артем ішов трохи позаду Лелі, спостерігаючи, як її волосся час від часу чіпляє гілки, як вона майже нечутно ступає по землі — ніби знає кожен корінь, кожну западину.

— Ти часто буваєш тут? — спитав він, намагаючись розвіяти тривожну тишу.

— Так. З дитинства. Мені здається, я чую, як цей ліс дихає.

— І він тебе слухає?

— Інколи, — ледь усміхнулась вона. — А інколи попереджає.

Артем кивнув, не до кінця розуміючи, але відчуваючи щось подібне. Повітря справді було живим. Густішим, ніж мало б бути. У ньому відчувалася якась пульсація, наче під корінням дерев текла не вода, а енергія.

Вони йшли довго. Дорога спускалася вниз, між старими дубами, де земля ставала темнішою, а повітря прохолоднішим.

— Дивись, — Леля вказала вперед. — Бачиш, як мох світиться на каменях? Це знак. Ми вже близько.

Світло було ледве помітне. Зеленувате, ледь-ледь мерехтливе. Артем на мить подумав, що йому здається, але чим далі вони йшли, тим ясніше бачив, як воно коливається, наче від дихання.

Джерело виявилось у низині, між двома похиленими вербами. Вода текла повільно, прозора, але глибока, немов приховувала тінь у самому серці. Навколо — каміння, обвиті мохом, кілька пеньків, і дивне відчуття, що тут час не рухається.

— Тут, — прошепотіла Леля, зупинившись біля води.
Вона опустила долоню в джерело, і вода навколо її руки ледь засвітилася.

Артем відчув, як у нього по шкірі пішли мурашки.
— Це... що?

— Старе місце сили, — сказала вона. — Воно пам’ятає. Але не всіх пускає.

— І що ми маємо робити? — запитав він.

— Просто бути поруч. Якщо джерело визнає тебе, воно відповість.

Артем крокнув ближче, нахилився й торкнувся поверхні. Холод різонув шкіру, і в ту ж мить перед очима майнули силуети — примарні, розмиті. Обличчя. Старі, молоді, з порожніми очима.

Він рвучко відсмикнув руку.
— Що це було?!

— Пам’ять, — відповіла Леля, її голос злегка тремтів. — Душі, що не змогли відійти.

Повітря раптом стало густішим. Вітер ущух. Десь неподалік почулося тихе шипіння, схоже на вдих. Потім другий. І третій.

Артем обернувся, і побачив, як між деревами повільно з’являються постаті. Напівпрозорі, з попелястими обличчями, вицвілими, ніби вимитими часом. Їхні очі не мали зіниць, лише темні провали.

— Леля...

— Не рухайся, — прошепотіла вона. — Це Забуті. Вони не терплять живих.

Серце Артема гупало в грудях так, що він ледь чув її слова. Одне створіння ступило вперед. Його тіло було майже людським, але рухалося дивно, ривками, наче маріонетка. Від нього йшов холод.

— Чому вони...

— Джерело розбудило їх. Вони чують силу.

Постать видала протяжний звук — не крик, а радше зойк, що проникав прямо в мозок. І всі інші рушили вперед.

Леля підняла руку, і між нею та Артемом спалахнув м’який, теплий вогонь, який розтікався в повітрі, мов прозора хвиля. Але тіні не зупинилися.

Артем, сам не розуміючи, що робить, підняв уламок товстої гілки й став поруч із нею.
— Якщо вони справді реальні... я не дам їм тебе зачепити.

Він ще не знав, що саме з цими словами щось прокинулось усередині нього. Щось, що довго спало.

Перший удар — різкий, немов удар повітря. Артем ледве встиг ухилитись: тінь пролетіла повз і вдарила в дерево, розсипаючись хмарою попелу. Але з неї виросла інша, іще темніша.

Він зробив крок назад, відчуваючи, як серце шалено калатає. Рука сама стисла гілку, тіло напружилось, і в якийсь момент він відчув, як навколо пальців пробігли іскри. Справжні, золотаві, короткі, як від тертя металу.

Він не повірив очам. Але не було часу. Друга тінь кинулась на нього, і він, не думаючи, розвернувся, вдарив. Гілка пройшла крізь створіння, але з її рани вихопилось світло. Густе, синювате, схоже на дим. Тінь завила й розсипалася в повітрі.

— Артеме! — крикнула Леля.

Він обернувся. Вона стояла в кільці істот, долоні світилися м’яким білим світлом, і кожен її рух залишав за собою лінії, немов малюнки в повітрі. Тіні відступали, але нові виходили з лісу.