Розділ 3

Розділ 3.

Новий світанок повільно розливався над Коломацьким, ніби обережно торкався землі після нічного шаленства. Повітря було прохолодне, чисте, свіже, наче саме життя вдихало його разом з Артемом. Він сидів біля вікна в маленькій кімнаті Лелі, не змикаючи очей уже, здавалось, добу. Перед зором усе ще миготіли події вчорашнього дня: зелене світло мавчиних очей, холодний подих темряви, спалах сили, якої він не розумів.

Тиша ранку звучала дивно голосно. Десь за хатою кукурікав півень, а вдалині ледь чутно рипів дерев’яний місток над ставком.

Артем торкнувся пальцями скроні. Ниючий біль нагадував, що удар об дерево був цілком реальний. Та реальнішим за нього було те, що він бачив перед тим: Леля, її очі, що раптом спалахнули сріблом, рух руки, і мавка — зупинена, з розпачем у погляді, зникла у тумані.

Він не міг вирішити, чи це сон, чи збожевоління. Але всередині щось змінилося. Глибоко, тихо, невловимо.

Коли сонце нарешті піднялося над городами, він вийшов на подвір’я. Там, біля колодязя, стояла Леля. В її рухах не було й натяку на нічну тривогу: вона спокійно тягнула відро, вода дзюрчала, бризки лягали на долоні.

Артем зупинився, дивлячись на неї, і раптом відчув, як усередині стихає все, що турбувало його годинами.

Вона помітила його і усміхнулася:
— Бачу, що так і не вдалося заснути?

— Ні, — він знизав плечима. — Не вийшло.

— Тоді хоча б зроби вигляд, що відпочив, — Леля підморгнула і подала йому кухоль. — На, вмийся, може, це допоможе.

Вода була крижана, але свіжа — наче стирала ніч з обличчя. Артем сів на колоду біля воріт і довго мовчав, дивлячись, як пар від води тане в сонячному повітрі. Вона сіла поруч.

— У тебе той самий погляд, що й у мого батька був колись після грози, — сказала тихо. — Ніби грім ще звучить у голові.

Він усміхнувся куточком рота.
— Можливо. Просто… дивно. Учора я був переконаний, що світ простий: є день, є ніч, робота, люди, розумні речі. А тепер не певен, що взагалі щось розумію.

— Можливо, тобі не треба все розуміти, — спокійно відповіла вона. — Іноді досить просто бачити.

Його пальці торкнулися її коліна — рух майже несвідомий, але вона не відсунулася.
Тиша між ними стала живою, наповненою чимось теплим, небезпечним і ніжним водночас.

— Леля… — він почав, але замовк.

— Що?

— Учора… коли все це сталося… Ти… ти справді…

— Так, — перервала вона. — Не питай, як і чому. Просто так сталося.

— Так ти тоді не жартувала, що ти… відьма!

— Не зовсім.

Він подивився їй у вічі. В глибині кольору стиглого меду блиснула іскорка втоми.
І замість страху він відчув щось інше — ніби це було природно. Ніби він мав бачити і розуміти це.

Вони сиділи мовчки. Потім вона спитала:
— А ти ким працюєш, Артеме?

Він здригнувся, ніби це питання повернуло його до звичайного світу.
— Я?.. — посміхнувся. — Пишу тексти. Рекламу, статті. Працюю віддалено.

— Тобто ти письменник? — у її голосі прозвучала усмішка.

— Можна й так сказати. Просто зараз вирішив зробити паузу. Хотів побути десь, де тихо. Відпочити від міста. І, мабуть, від себе теж.

Вона слухала уважно, не перебиваючи.
— І ти приїхав із Харкова.

— Із Харкова, — відповів він. — Там шумно, і після мами… — він урвав фразу, ковтнув повітря. — Я просто не міг залишатися вдома.

Леля кивнула.
— Ти правильно зробив. Тут тиша лікує.

Він глянув на неї.
— Якщо чесно… мені навіть соромно. Я все життя займався спортом, боксом, трохи айкідо. Думав, що зможу себе й інших захистити. А там, у лісі… — він затнувся. — Я не встиг навіть підняти руку.

— Ти зробив усе, що міг, — спокійно відповіла вона.

— Але не зміг захистити тебе.

— Мені не потрібно, щоб мене хтось захищав, — її голос став м’якшим. — Мені потрібно, щоб поруч був хтось, хто не тікає.

Артем опустив погляд. Десь неподалік пробіг кіт, і звук його лап по землі чомусь здався гучним. У цій тиші було щось особливе. Вона ніби давала дозвіл бути слабким.

Він повільно вдихнув, наче пробуючи це прийняти.
— Ти дивна, — сказав він нарешті.

— Можливо, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Але, здається, саме дивні люди найчастіше зустрічаються посеред лісу.

Вони обидва засміялися, і напруга, що тримала їх з ночі, трохи розтанула.
Сонце вже стояло високо, обпікаючи траву й дах.

Опівдні Леля готувала чай з м’ятою, а Артем лагодив старий паркан, більше для того, щоб не сидіти без діла.
Він ловив себе на тому, що час поруч із нею тече інакше. Повільно, але якось правильно.
Коли вона виходила з дому, повітря ставало ніби легшим.

Після обіду вони вирішили пройтися до річки. Стежка вела через поле, і далі до лісосмуги, але тепер, у денному світлі, ліс уже не здавався ворожим. Артем ішов поруч з Лелей, часом мовчки, часом запитував про дрібниці:

— А тут завжди так тихо?

— Ні. Коли дощ — співають.

Її відповіді були короткі, але кожна з них звучала, як рядок з книги, яку він хотів дочитати.

Коли вони дійшли до річки, Леля зняла босоніжки і ступила у воду.
— Вона завжди холодна, — сказала вона, — навіть у серпні.

— Як ти можеш стояти?

— Звикаєш.

Він усміхнувся, опустив руки в потік. Вода справді крижана, але приємна. Її поверхня дзеркально відбивала небо, а під ногами пропливали сріблясті рибки.

Тиша знову оповила їх, але цього разу вона була м’яка, наповнена світлом. Артем дивився на воду й ловив себе на дивному відчутті: наче ця річка пам’ятає більше, ніж повинна.

Зненацька щось спалахнуло у свідомості. Уривок, як блискавка:
темний берег, холодна сталь у руці, поруч Леля, але в іншому одязі, у світлій накидці, її очі яскравіші, ніж зараз…

Він моргнув, і видіння зникло.

— Тобі холодно? — запитала Леля.

— Ні, — Артем похитав головою, — просто здалося…