Розділ 2

Розділ 2.

Ранок у Коломацькому починався з туману. Сонце тільки піднімалося, торкаючись черепичних дахів, а в повітрі стояв запах сирої землі та вологої трави. Село ще дрімало, лиш десь далеко гавкав собака, та зрідка скрипіла хвіртка — то вітер прокидався.

Артем стояв біля порогу хати Лелі, дивлячись у бік лісу. Після довгої ночі, сповненої тривог і думок, йому здавалося, що повітря надто важке, щоб дихати. Серце стискалося, мовби досі не могло прийняти відсутність матері.

— Ти куди зранку? — спитала Леля, виходячи слідом.

— У ліс, — відповів він коротко. — Просто хочу пройтися, трохи провітритися.

Вона подивилася на нього довго, і в її очах було стільки тихої тривоги, що він майже посміхнувся.

— У ліс одному не варто, — сказала вона. — Я піду з тобою.

Артем хотів заперечити, але не зміг. Йому чомусь стало легше від думки, що вона поруч.

Ліс прийняв їх мовчки. Вологе листя прилипало до чобіт, а між деревами витав запах грибів, кори й ранкового туману. Повітря було ще прохолодне після ночі, але приємне.

— Тут гарно, — прошепотіла Леля. — Якби не ця тиша…

Артем знизав плечима.

— А мені подобається. Тиша й потрібна. Люди зараз усе псують шумом.

Вона кинула на нього короткий, ледь усміхнений погляд.

— Ти не такий, як усі.

— А я й не прагну бути як усі.

Їхні кроки ставали все тихішими, доки навіть шелест не зник. І тоді в повітрі з’явився звук. Дивний, тягучий, схожий на спів. Легкий, як подих, але з нотками смутку.

Леля насторожилась.

— Ти це чув?

Артем прислухався.

— Голос… але, мабуть, десь струмок?

— Ні. Це не вода.

І справді — голос наближався. Тепер він був чіткіший, мелодія ніби кружляла між деревами, немов хтось співав просто їм за спиною. Артем розвернувся різко, і побачив її.

Посеред туману стояла жінка. Висока, струнка, бліда, із довгим зеленкуватим волоссям, що спадало, мов річкові водорості. Очі неприродно великі, прозорі, глибокі. Вона дивилася просто на нього, не кліпаючи.

— Що за… — Артем відступив на крок і знизав плечима, намагаючись перевести все в жарт. — Слухай, якщо це якийсь розіграш, то я не в тому настрої.

Леля мовчала, застигла, наче скам’яніла.

— Справді, — продовжив він, дивлячись на постать. — Зніми цей костюм або що це в тебе там. У мене немає бажання грати в чиїсь химерні ігри.

Він зробив півкроку вперед.
— І взагалі, попереджаю: я трохи займаюсь бойовими мистецтвами. Якщо ще крок то пошкодуєш.

Мавка (бо тепер Артем уже не був певен, чи це людина) нахилила голову, і на її губах з’явилася ледь помітна усмішка. Не людська — порожня.

— Ти… сміливий, — проспівала вона. Її голос був водночас близький і далекий. — Але не розумний.

— Гаразд, вистачить! — Артем зробив крок, підняв руки, готовий зупинити будь-який рух. — Кажу востаннє — йди звідси!

Вона ступила ближче. І раптом кинулась.

Рух був такий швидкий, що Артем встиг лише інстинктивно підняти руку для блоку, але її удар був не людський. Наче вітер ударив у груди з силою хвилі. Він відчув, як щось вибухає всередині — подих вирвало, світ перевернувся.

Він відлетів назад, ударився спиною об дерево. Удар був такий сильний, що з очей посипалися іскри. На мить усе навколо змазалось — тільки голос Лелі крізь гул у вухах:

— Артеме!

Він підняв голову, намагаючись сфокусувати погляд. Перед ним — рух, світло, тіні. Леля стоїть між ним і мавкою, руки підняті. Повітря навколо неї мерехтить.

Він моргнув, і побачив, як з її долонь вихоплюється зелено-золотавий блиск, наче з неї самої виросло світло. Мавка скрикнула — не людським голосом, а хрипом з надр землі. Вітер піднявся, закрутив листя спіраллю.

Світ навколо наче згорнувся в одну мить. І Артем бачив, як світло Лелі розсікає повітря, б’є у груди мавки, як та падає навколішки, відступає, розчиняється у тумані, залишаючи по собі лише запах вологи й тління.

— Леля… — прошепотів він, і темрява накрила його, наче ковдра.

Він прийшов до тями від холоду. Ліс був тихий, тільки вітер ворушив верхівки дерев. Сонце пробивалося крізь крони, розбиваючи тінь на плями.

Леля сиділа поруч, торкалася його плеча.
— Ти як?

Артем сів, голова гуділа, спина пекла.
— Що… що сталося?

— Ти вдарився. Сильно.

Він провів рукою по волоссю, ще не вірячи, що все закінчилося.
— Та та… “вона” — де вона?

— Пішла.

Він дивився на неї довго.
— Я… бачив. Ти… — він ковтнув. — З тобою було… світло. І…

Леля мовчала.

— Це мені привиділося, так? — Артем намагався усміхнутись. — Може, удар сильним був, у голові дзвенить.

Вона тільки опустила очі.
— Може, й привиділося.

Але її голос не мав переконаності.

Артем глянув на свої руки, на землю, де досі лежало обпалене листя, і йому здалося, що навіть тінь від дерев дивиться інакше.

— Ні… — прошепотів він. — Такого не буває.

Леля глянула на нього коротко, серйозно.
— А все одно, сталося.

Він мовчав, поки вона допомагала йому підвестися. Йшов поруч, але десь глибоко в ньому тепер жило те, чого він не міг пояснити: страх, подив і дивна, незрозуміла до кінця віра в те, що світ — більший, ніж він думав.

Коли вони вийшли з лісу, сонце вже стояло високо. Артем ще раз озирнувся: тіні між дерев ворушились, і йому здалося — далеко, у глибині, знову мигнуло щось зелене.

Він відвернувся.
— Підемо додому.

— Так, — сказала Леля, але в її очах щось приховувалось. Наче вона знала, що це була не остання зустріч.

Село зустріло їх спокоєм — таким, що після лісу здавався нереальним. Дим з кількох коминів піднімався просто вгору, собаки дрімали біля хвірток, і лише вітер шелестів сухою кукурудзою на межі поля.

Артем ішов мовчки. Кожен його крок болів у спині, але він не хотів показувати слабкість. Леля час від часу кидала на нього погляд — пильний, занадто уважний, як на того, хто щойно дивом лишився живий.