Розділ 1

Розділ 1.

Дорога в’юнилася серед полів, що вже вицвіли після літа.
Осінь тільки-но починалася — ще тепла вдень, але з холодом у ночах, коли над землею тягнувся легкий туман і трава парувала від роси.

Артем ішов повільно, з рюкзаком за плечима. Всередині лежала невелика урна — прах його матері. Вона просила, щоб її поховали тут, у селі, з якого родом її бабуся. Він виконував її останню волю.

Дивлячись зараз на всі боки,  Артем не розумів, чому це місце здавалось таким знайомим. Ніби пам’ять матері жила в ньому й після смерті.

Харків залишився десь далеко. Після похорону місто стало задушливим, друзі надто гомінкими, а думки порожніми.

Він вимкнув телефон, сів у стару машину й поїхав просто туди, куди вела його доля та дорога.

Машину Артем залишив біля зупинки на в’їзді до села, бо далі асфальт закінчився, і стара стежка губилася в пилюці. Чомусь виникло таке відчуття, що разом з машиною він залишив і колишнє життя позаду.

Тепер перед ним розстелявся світ, де час ішов інакше. Над полями кружляли лелеки, а десь попереду блищала гладь ставка — темна, нерухома, як дзеркало, що пам’ятає все. Саме біля нього він і побачив її.

Дівчина стояла по коліна у воді, збираючи щось у пригорщі. То були перші осінні латаття, вже не такі яскраві, але ще живі. Вода обіймала її ноги, світло грало на її шкірі, а кожен рух був спокійним, точним, мов у когось, хто належить цій землі з самого народження.

Вона була гарна — але не так, як бувають гарними люди. Її врода була первісна, без штучності. Сонце торкалося її обличчя. М’кого, чистого, з рівними бровами, ніжними рисами, ясними очами, що здавалися глибшими за саме небо.

Волосся, темне і вологе, спадало на плечі, й золотаві відблиски заплутувалися в ньому, наче саме світло не хотіло відпускати її.

Коли вона вийшла з води, краплі скочувалися по її шкірі, мерехтячи в промінні, мов кришталь. Плаття, легке й світле, прилипло до тіла, повторюючи лінії. І здавалося, сама природа створила цю тканину, щоб прикрити й водночас підкреслити її живу гармонію.

Кожен її рух був спокійний, упевнений і водночас ніжний, як у води, що змінює форму, але не свою сутність.

Такої краси Артем ще не бачив. Не від макіяжу чи прикрас, а від самої присутності, що змушувала повітря навколо мовчати.

Вона помітила його не одразу. Коли ж підняла голову, Артем відчув дивне. Ніби повітря стало густішим, а тиша глибшою.

— Ти заблукав? — її голос був м’який, але в ньому бриніла сила.

— Можна й так сказати, — відповів він, ніяково посміхнувшись. — Шукав місце, яке колись згадувала моя мама. Тут, біля ставка… або десь поруч.

— Якщо шукаєш щось, пов’язане з минулим, — мовила дівчина, — ліс, мабуть, приведе тебе туди.

— Ліс?

— Тут усі дороги зрештою ведуть у нього. Тільки не кожен повертається з тим, що шукав.

— А ти не боїшся?

— Я тут живу, — просто сказала вона. — І ліс мене знає.

— Мене Артемом звуть.

— Леля, — усміхнулась вона. — Ти ж не місцевий, правда?

— З Харкова. Приїхав трохи відпочити… і виконати прохання матері.

— У нас не курорт, — тихо промовила Леля, але в голосі було більше тепла, ніж іронії. — І готелів немає. У тебе хочь є де тут зупинитися?

— Ні. Але я якось вирішу це питання. На крайній випадок, переночую в машині.

— Ходімо, у мене є хата. Відпочинеш, поїси. Якщо хочеш — можеш навіть пожити в мене якийсь час. — Несподіванно запропонувала Леля.

— А твої батьки будуть не проти?

— У мене немає батьків.

— Так ти… теж одна.

— Не зовсім. — Загадково посміхнулася дівчина.

— Значить, у тебе є хлопець чи чоловік. — Сам не знаючи чому, трохи засмутився Артем.

— Ні. Так що, йдемо?

Артем на мить засумнівався. Але дивна певність, що саме сюди він і мав прийти, не відпускала.

— А ти не боїшся, раптом я якийсь збоченець чи маніяк?

— Головне, щоб ти не боявся, — загадкова, легка посмішка на мить торкнулася губ Лелі. — Адже про мене різне тут говорять. У тому числі й те, що я відьма.

— Гаразд, — сказав він усміхнувшись. При цьому раптом зрозумівши, що посміхнувся вперше після смерті мами. — Хоч відпочину від цивілізації.

— Тим більше, — теж усміхнулася Леля. — У нас електрики немає вже тиждень. Поламка на підстанції.

— Ідеально, — зітхнув Артем. — Без Wi-Fi і новин. Те, що треба.

Її дім стояв на околиці села, під самими вербами. Усередині пахло свіжим хлібом, медом і сухими травами. Світло лампи гойдалося на столі, відкидаючи м’які відблиски на стіни.

Вони розмовляли довго — про дрібниці, про осінь, про старі легенди, у які, здавалось, уже ніхто не вірить. Артем слухав і не міг зрозуміти, чому кожне її слово здавалося знайомим, ніби він уже чув його колись. У сні або в чужій пам’яті.

Коли стемніло, Леля постелила йому в сусідній кімнаті. Дім наповнився тихим потріскуванням гасової лампи, і за мить усе стало нереально спокійним. Вона щось тихо наспівувала. Щось старовинне, незрозуміле, але в тому співі було щось, що оберігало.

Артем лежав, слухав і відчував, як біль, що тягнув його місяцями, поступово відступає. І, перш ніж заснути, він подумав: може, саме тут починається його тиша.

Наступного ранку Артем попросив Лелю показати йому місце, де він міг би виконати обіцянку матері. Вона трохи помовчала, потім сказала:

— Є одне місце. Старий пагорб за лісом. Туди ходять нечасто, але земля там  спокійна.

Вони йшли стежкою між вербами, потім піднялися трохи вгору.
Пагорб був порослий сухою травою, серед якої стояв самотній камінь — сірий, порепаний, але ніби теплий на дотик. Довкола тихо шуміло листя, а над головою висів прозорий, чистий осінній ранок.

— Тут, — сказала Леля. — Колись люди приходили сюди, щоб проводжати тих, кого любили. Кажуть, земля тут пам’ятає кожен подих.

Артем кивнув, розстібнув рюкзак і обережно дістав урну.