Пролог

Пролог.

ПІСНЯ ПРО ТУ, ЩО БУЛА ДО ВСІХ

Ще до того, як богів називали іменами, до того, як зорі дихнули першим вогнем, у темряві, що не мала форми й меж, затріпотіла іскра.

Не було тоді ні часу, ні пам’яті, тільки Порожнеча. Беззвучна, спляча, вічна. І в ній, наче подих перед словом, народилося світло. Воно не мало імені. Воно просто було.

Із того світла народилася Вона. Не богиня — бо богів ще не було, не тінь — бо темряви ще не знали. Вона була першою думкою Порожнечі, її бажанням стати чимось більшим, ніж сама порожнеча.

Її очі були, мов два відбиття вогню на воді, а голос тихий, як перший вітер у світанку.
Коли Вона співала, з хаосу підіймалися матерії, із беззвуччя народжувалася гармонія, і все, що спало, починало бути.

Вона створювала світи, як художниця яка малює світанок на небі. Кожен Її подих ставав рікою, кожен рух руки горами, а сльози — морями, в яких ще не плавали риби.

Її наказ був один:
“Нехай усе буде в рівновазі.”

І Вона створила рівновагу — світло й тінь, день і ніч, життя і забуття.
Так народилося дихання світів.

І щоб світ був живим, Вона створила тих, хто наповнить його голосами — лісових і водяних духів, мавок, русалок, чугайстрів і берегинь,  що тримали варту на межах стихій.
Вони — Її діти. І в кожному з них жив крихітний вогонь Її подиху.

Але там, де народжується світло, завжди прокидається й тінь.

Коли Вона вдихнула життя у землю, із пилу зоряного, з відлуння Її пісні вийшов перший воїн. Його ім’я загубилося в часі, але серце його билося в ритмі Її голосу. Його Вона створила не як сина і не як слугу, а як співця битви, того, хто стоятиме між світлом і мороком.

Він не мав крил, але ходив по світах, як по листках великої книги. Він бачив усі створіння,
відчував пісню у кожному подиху вітру, і коли підносив меч, сама тиша відступала, щоб слухати.

І Вона побачила його.

Кажуть, Вона вперше тоді посміхнулася. Її погляд торкнувся його і світ довкола зупинився.

Він схилився перед Нею, але не як раб, а як той, хто визнає в іншому рівного. І коли їхні руки зустрілися, між ними спалахнув світ — світло, яке могло палити й творити водночас.

Вона сказала йому:

— Ти — Мій меч, Моя рука в землі, Мій голос серед людей. Але не бійся. Я не накажу  тобі вбивати без сенсу. Я створила тебе, щоб ти охороняв рівновагу, а не руйнував її.

І він відповів:

— Я служитиму не світлу, не темряві. А служитиму Тобі. Бо Ти — перша, хто подарувала сенс.

Так почалася їхня пісня. Не як війна, а як любов, що перевищує навіть закон творіння.

Вона показувала йому світи, водила стежками між часом і тінню, навчала слухати пісню живого. А він — сміявся, і Вона вперше почула сміх у створеному світі.

Він торкався Її рук, і навіть зорі, здавалось, ставали ближчими. Їхнє кохання було не плоттю, а сутністю, наче дві енергії, що зливаються, щоб знову запалити зорю.

Та саме в той час у глибині творіння народжувалися нові сили.

Із відлуння Її пісні постали молоді боги. Вони були дітьми Її світла, але і гордістю — Її падінням.

Велес — мудрий, хитрий і владний, що вчився у Тьми розуміти сенс таємниць.
Перун — вогненний і гордий, що бажав сам тримати небо.
Дажбог — той, хто захотів дарувати світло без Її дозволу.
І ще інші — малі й великі, що жадали мати власні світи.

Вони дивилися на Неї і бачили в Ній не матір. А бачили в Ній силу, яку можна перемогти,
щоб самому стати Творцем.

І почався бунт богів. Спершу у словах, потім у вогні.

Вони створили власні світи, розламуючи Її творіння, переінакшуючи гармонію в хаос, підкорюючи духів, людей, звірів.
Вони назвали себе володарями життя.

І тоді Вона піднялася. Її погляд палав, як сонце перед загибеллю.

— Ви не знаєте, що творите, — сказала Вона. — Бо той, хто хоче правити світом, не знає, як його зберегти.

Але молоді боги не слухали. Вони підняли свої армії — з вітру, з полум’я, з кісток і тіней. І Вона мусила відповісти…

Її воїн стояв поруч. Його погляд був тяжким, але в серці все ще жевріла любов.

— Не йди, — сказав він. — Якщо битва почнеться, світ не витримає. Я бачу — вони твої діти, а ти станеш їм ворогом.

— Я — не ворог, — відповіла Вона. — Але якщо не зупинити їх, вони спалять саме Серце світу.

— Тоді дозволь мені піти першим. Дозволь мені бути мечем, що спинить богів.

— Ти не зможеш убити їх, не вбивши частину мене, — прошепотіла Вона.

— Тоді я нестиму цей біль, бо так я захищу Тебе.

І він пішов у бій на чолі Її армії. Люди стали поруч із ним, бо вірили не в богів, а в Нього. В того, хто не зраджував і не вимагав жертв.

Мавки співали над ріками, закликаючи духів води, чугайстри йшли лісами, вбиваючи тіней, що сповзали з небес, берегині тримали світ на межах стихій. Світ дихав війною.

Небо тоді було темніше, ніж ніч. Навіть зорі не насмілювалися світити. Повітря стояло нерухомо, наче сам час затамував подих.

На рівнинах, де сходилися світи, зійшлися війська.

На одному боці воїни світла, духи вод і лісів, берегині, що плели з пісень захисні кола,
люди, які поклялися боронити життя. Попереду Її воїн.

На іншому боці молоді боги й ті, хто служив їм. Їхні армії були, наче буря: з кісток мертвих, з вітру, що рвав плоть, з полум’я, яке не гріло, а пожирало.

Найгірше було те, що серед них ішли колись Її діти — мавки, перетворені у тіней, водяні, що втратили голос, берегині, спотворені гнівом.

Світ, який Вона створила, йшов на неї війною.

І Вона стояла посеред поля, у простій білій сукні, зі світлом у руках. Її волосся тремтіло,
наче саме небо дихало через нього.

Вона не кричала, не наказувала. Просто співала. Її пісня була тихою, але навіть вогонь, почувши її, втратив жагу до руйнування.