Розділ 27

- Думаю, Максимці сподобається.

Голос батька звучить майже спокійно, навіть звичайно, однак у ньому вчувається тонка, ледь вловна нотка нетерпіння. Він стоїть біля кухонного столу, ніби випадковий гість, з тією своєю трохи твердуватою поставою, яка сформувалася в нього за роки роботи та щоденної самодисципліни. Простягає мені різноколірну коробку - масштабну, картонним боком трохи впирається мені в руку, а я завмираю. Я навіть не беру її. Просто дивлюся на цей предмет, мов на якийсь артефакт, що здатний змінити баланс сил у нашому житті. Дивне відчуття: ніби поки коробка залишається в його руках - вона ще не належить нам, не існує в нашій реальності. Поки я не торкнуся - це лише подарунок у підвішеному стані, і я можу прикинутися, що нічого не відбувається.

Майже так само я не торкалася власного минулого.

- Асю, донечко, ти чого?

Батько хмуриться. Його брови сходяться, як тоді, коли він бачить у звітах незрозумілий момент, але не хоче зізнатися в тривозі. Він не розуміє моєї реакції, і це його дратує. Завжди дратувало.

Я вдивляюся в його обличчя, трошки нахиляюся вперед, намагаючись збагнути хоч щось у цих жорстких рисах, що колись здавалися мені надійними та мудрими. Тепер я шукаю там... запалені очі? Сліди втоми? Роздратування? Хоч якусь емоцію, що дала б логічне пояснення цьому подарунку. Чому саме кухня? Чому для хлопчика? Чому без попередження?

Може, він захворів? Може, температура піднялася й він не зовсім тямить? Або він просто втомився - так сильно, що робить дивні, нелогічні вчинки?

- Кухня? – нарешті озвучую найочевидніше запитання.

Але батько виглядає як завжди. Хіба що погляд його дещо збентежений через мою відсутність захвату. Ні усмішки, ні того натягнутого "дякую, класно", якого він явно очікував.

- Ну, так, – він повертає коробку обгорткою до себе й ніби ще раз читає те, що там написано, ніби боїться, що то все йому приверзлося. – Тут написано, що це для розвитку дрібної моторики. І для творчості. Гарна річ. Можливо, як його дідусь, буде любити готувати.

Він каже це з такою впевненістю, що я мимоволі криво усміхаюся. Можливо, я ще не зовсім усвідомила сказане, але думка виринає сама: батько явно перебільшує свої кулінарні можливості. Так, інколи він готував. Рази два на місяць, коли мав особливий настрій або приходив у стані рідкісного натхнення, який для нього дорівнював диву. Так, голодною я ніколи не була. Це правда. Але в більшості випадків на нас працювали кафе, ресторани або фірма здорового харчування. Все привозили готове, розфасоване в контейнерах - просто розігріти. Отака в нас була "спільна кухня".

- Щось не так? – питає він. Його голос трохи стишується, але в ньому проростає холодний підтекст:  уже знає, що я скажу не те, що він хоче почути.

Я бачу, як обвисає в нього плечі, як він мимоволі зітхає. Моя реакція мала бути іншою - він цього чекав. А я вкотре не вписалася в його сценарій.

- Та просто… – ковтаю повітря. Брехати чи казати правду? Правда чи брехня? Вони обидві пульсують у голові. Нарешті видавлюю: – Ти справді вважаєш, що Максимові треба таким займатися?

Слова виходять обережно, майже надто м’яко, але я всередині уже роблю вибір на користь правди. Я не хочу вигадувати повітряних замків. Мені потрібно знати, що батько мав на увазі, коли простягав мені цю коробку.

- Чому ні? – він ставить коробку на стіл, різко, але не грубо. Потім швидко її розкриває, ніби чекав цього моменту. І звідти з шурхотом вилітає мініатюрна сковорідка, крихітна каструля, пластмасові ложечки й виделки. – Дивись, усе як справжнє. Яке зараз роблять! От раніше такого не було. Коли ти була маленькою, можна було тільки мріяти. А тепер головне гроші, й хоч у космос лети.

- Так, гарно, – визнаю. Мабуть, навіть я б із задоволенням гралася такою кухнею років у п’ять. І не тільки в п’ять. Може, й зараз. – Але ти впевнений, що це нормально для хлопчика?

Його очі розширюються. На кілька секунд він виглядає так, ніби я щойно сказала щось геть абсурдне.

- Асю, ти мене розчаровуєш. – Його голос стає жорсткішим. – Ти ж сучасна, молода жінка. А досі ділиш дітей за гендерним принципом. Може, ще скажеш, що хлопчики повинні ходити тільки в чорному та синьому, а дівчатка - у рожевому?

- Ні… – я навіть не знаю, як реагувати на цей тон. – Але погодься, хлопчик у рожевому виглядає доволі дивно. А ця кухня…

- А що, на твою думку, я мав подарувати? – він перебиває різко. Маленькі пластмасові прибори випадають із його пальців і дзвінко падають на стіл. Деякі летять на підлогу, лунаючи глухо й гнітюче. – Арбалет? Стріли? Чи, може, відразу зброю? Га?

- Ні, звичайно, ні! – я підвищую голос, хоча не хочу. – Є машинки, м’ячі… іграшкові гаражі, на крайній випадок.

Батько витягується на повен зріст, ніби готується до словесного бою.

- Послухай, доню. Я не хочу, щоб мій внук виріс відірви-та-викинь. Щоб лазив попід гаражами. Реальними гаражами. І я не допущу, щоб ти його до цього привчала.

В мене в грудях щось клацає, як механізм, що зламався.

- Я і не збиралася привчати! – різко відповідаю, і відчуваю, як у мені підіймається хвиля злості. Я вже не маю сил згладжувати конфлікти. - Максим - не песик. Його не треба привчати чи відучувати. Він дитина. Хлопчик.

- Правильно. – Батько робить крок до мене. – І я не дозволю зробити з цієї дитини бандита.

Я завмираю. Слово "бандита" врізається в повітря, наче ножем. Я дивлюся на батька і не розумію, звідки це виросло. Чому він раптом про таке говорить? Звідки взялося це звинувачення, це порівняння?

- До чого тут… – починаю, але фраза застряє в мене в горлі.

І раптом до мене доходить. Я бачу це його обличчя - напружене, різке, з тінню страху в глибині очей. Я бачу, як він ледь помітно зводить плечі, ніби щось приховує. Я відчуваю, як у мене під ребрами стискається болючий клубок. Усвідомлення приходить різко, як удар. По-боковому, так, що збиває з дихання.