Розділ 26

- Тобі тут справді подобається? - на обличчі батька така щира, нічим не прикрита здивованість, що я на мить навіть ніяковію. Він стоїть посеред моєї нової кімнати, обертає голову, наче щойно зробив власноруч рум-тур: від підвіконня з пластиковою ручкою до батареї, що ледве тепла, хоча надворі ще наче бабине літо, і далі, до цього славнозвісного лінолеуму, який виявився у нас головним героєм інтер’єру.

- Так, а що не так? - відповідаю і, хоч як намагаюся звучати невимушено, ловлю себе на тому, що теж кручу головою в різні боки. Наче перевіряю себе: чи я не сліпа, чи він не перебільшує. Стіни світло-бежеві, місцями є ледь помітні потертості, але нічого страшного. Ні обдертих шпалер, ні запахів, від яких хочеться тікати на інший кінець міста. Під вікном коробка з іграшками Максимка - ще невелика, але як для його віку, то вже цілий всесвіт. Ремонт, звісно, не "супер-пупер", як любить казати моя подруга, але й не "аля вісімдесяті" з килимами на стінах і сервантами, переповненими кришталем і фарфоровими пастушками. Усе більш-менш чисто, по-чесному вимите моїми руками, і коробки вже розібрані настільки, наскільки дозволив мені режим дня немовляти.

- Та так… - батько тягне, ніби слово застрягло, як гвіздок у надто твердий тин.

- Кажи, якщо вже розпочав, - зітхаю, бо знаю: ухилитися не вийде. Він - тато. Тепер ще й дідусь. Має всі підстави висловлювати думки про житло доньки та онука. А головне - його думки для мене важливі. У цей період життя він моя опора, як той міцний поручень у маршрутці, коли гальмуєш різко і можеш або втриматися, або прилетіти плечем у чиєсь "перепрошую".

- Та якось місця мало, і цей лінолеум… - нарешті формується фраза. Батько примружується, уже встиг відшукати поглядом слабке місце - стик у кутку. І, звісно, випробовує його носком. Біліє. Це той сірий бетонний пил, який уміє жити під будь-яким покриттям, як привид домоуправління - якщо є стик, значить буде пил.

- Максимка поки малий, йому достатньо, - кажу. - А мені головне не розміри, а комфорт.

Переводжу погляд на його ногу, що натискає на тонку лінію, немов мацає рану. З-під краю справді просочується трохи пилу, попри те, що я тут влаштувала генеральне прибирання, а потім ще раз і ще - через день, наче навмисне уриваю у квартирі шанс на хаос. Ну не можу інакше: коли в домі дитина, будь-яка порошинка здається ворогом з мультфільму, якого треба перемогти ганчіркою і відром. - А це не проблема, - додаю. - Головне - не зачіпати спеціально.

- Ну, гаразд. Нормально так нормально, - тато вловлює мій натяк і прибирає ногу. Його чорні шкарпетки враз стали в сіру цяточку біля великого пальця. Я хмикаю - прання любить сюрпризи. - Я, до речі, маю для вас подарунки, мої любі, - додає він, і в голосі чути той його хлопчачий запал, який у нього прокидається, коли йдеться про "порадувати".

- Подарунки ми любимо, - одразу оживаю. Зі мною так: можна сперечатися про лінолеум, про плитку і навіть про спосіб складання рушників, але скажи "подарунки" і атмосфера відразу теплішає. Та й хочеться згладити цей зіжмаканий початок зустрічі: він просто хоче для нас найкращого.

- Вітаю, доню, з новосіллям, - татко дістає з пакета перше. Ключниця. На ній - мама з хлопчиком. Тримаються за руки, між ними велике червоне серце. Проста картинка, майже дитяча, але в ній є щось тихе і щемке. - Бажаю вам щастя, добра і затишку в новому житлі.

- Дякую, татусю, - я обіймаю його, і в голові миготить думка: "Постарався знайти таку, де тільки мама". Без тата. Як у моїй маленькій родині. І мені раптом теплішає ще більше: це дрібниця, але з тих, що важать. Він мене любить і не хоче боляче влучити необдуманим жестом. Він бачить і враховує, як зараз влаштований наш світ.

- Оце практичне, - торкається пальцем ключниці. - А це для запаху. Не знаю, чи тобі сподобається, але продавчиня сказала, що має смачно пахнути. Я в цьому ні чорта не петраю, але, ніби, сучасна… тема.

- Тема? - не стримую усмішки, коли беру в руки ароматичну свічку. Скляна баночка, на етикетці намальовані полуниці, густі й блискучі, ніби щойно з грядки. І внизу - крем, білий, як легка хмаринка. Я відгвинчую кришку на міліметр - так, щоб не видати "пшик" і запах іде мені назустріч: полуниця з вершками, без зайвої синтетики, тепла і трохи карамельна. Мені таке подобається. І, якщо чесно, мало кому не подобається.

- Ну, це вона так сказала, - батько тут же хмуриться, ніби перевіряє, чи не купив щось із секції "для підлітків до шістнадцяти". Я ледь стримую сміх. - А що, надурила? Це якийсь ваш сучасний сленг матюка?

- Та ні, ні, все добре, - шепочу і показую очима на кімнату, де спить Максимка. Ми пройшли нашу сорокахвилинну процедуру укладання: купання, крем, пісенька (моя "луна в небі ходить" в персональній редакції), обійми, і тепер він сопе тихо-тихо, як маленький паровозик. Не хочу все зіпсувати двома гучними "ха-ха". - І запах класний. Ти вгадав.

- Ти ж ще не запалила, - бурчить він, але вже м’якше.

- Тату, тут все пише, - показую пальцем на задню етикетку. Там дрібний шрифт - шкідливі поради й безпечна відстань до фіранок, і англійська, яку батько не шанує.

- А, ну тоді добре, - він спершу нахиляється, приглядається, наче таки намагається прочитати, потім удає, що то йому нецікаво, і махає рукою. Я знаю чому: англійська - його "ай донтовноу". Він і каже її саме так: "ай донтовноу", одним блоком. І мені з того завжди тепліє, бо це дуже по-батьківськи. - Це, якщо що, я сам вибирав, - додає.

-  Вау, класно то як! - щиро кажу, і це не просто ввічливість. Бо бабах - він дістає наступний пакунок. Картина. Та сама, від якої мене кольнуло десь під грудьми. Схід сонця над морем. Небо там не кричуще, а м’яке: лососевий край, помаранч ув’язаний в персиковий, і смужка світла, як шовк, лягає на воду. Хвилі тонкі, ніби хтось провів пензлем і не натискав занадто. Я бачу, як сонце сходить - повільно, без пафосу. І в голові вже складається, де вона висітиме. - Я навіть знаю, де почеплю її! Дякую!