Розділ 25

Коридор мовчить. Він порожній, як операційна після завершеної процедури. Стіни сірі, відшліфовані до стерильності, ніби хтось здирав із них усе живе - фарбу, подих, навіть пам’ять. Повітря сухе, застигле, пахне пилом, старим пластиком і металом. Кожна секунда тут відчувається, як крапля, що падає на нерви.

Я сиджу на твердому стільці, стискаючи ручку дитячого візочка. Максим спить, але його сон легкий, поверхневий, такий, що може розсипатися від найменшого звуку. Коли я вдихаю - чую, як у грудях стискається тривога. Двадцять хвилин очікування тягнуться, як покарання.

І тоді, нарешті, у кінці коридору з’являється якийсь чоловік. Не в формі, не у цивільному, радше щось середнє: чорна куртка, погляд, який уникає зустрічі, і кроки, що човгають, ніби він сам не знає, куди йде.

- Вибачте, вибачте, - зриваюся, поки він не встиг пройти повз. Голос звучить хрипко, я забула, коли востаннє пила воду. - А скільки ще чекати? У дитини час обіду, і...

Він навіть не зупиняється одразу. Лише повільно повертає голову.

- Ви хто? - вимовляє тоном, у якому немає ні краплі людяності.

Мені здається, він дивиться не на мене, а крізь. Якби поруч стояла стіна - він говорив би так само.

— Мене запросили приїхати… оновити дані, — слово "запросили" ковзає з язика з металічним присмаком. Бо яке це запрошення, коли тебе ставлять перед фактом? Коли кажуть "ми радимо вам", а в голосі чути погрозу, навіть якщо вона замаскована ввічливістю?

- Ну, значить, чекайте, - стенає плечима і човгає далі, навіть не спитавши, у чому справа. Йому начхати. На мене, на дитину, на те, що ми тут живі. Його байдужість така щільна, що повітря в коридорі стає ще важчим.

Я залишаюся сама.

Може, до біса їх усіх? Розвернутися, вийти, взяти Максима на руки й просто піти. Ці двері попереду такі великі, холодні, але водночас манять. Наче шепочуть: "Тікай. Ще можеш". І я вже майже піддаюся цій думці. Ще трохи й встану. Але Максим спить. Його обличчя спокійне, таке чисте, що світ міг би заздрити. І саме це стримує мене. Я не маю права показати йому, що мама боїться. Мама мусить бути спокійною, навіть коли в середині все горить.

- Вітаю, - слово ріже тишу, як лезо.
І, ніби по команді, Максим розплющує оченята. Маленькі, затуманені, але вже насторожені. Ще секунда і губки кривляться, повітря з грудей виривається риданням. Я знала, що так буде. Діти завжди відчувають, коли поруч щось недобре.

- Добрий день, - поспіхом підхоплюю сина з візочка, пригортаю, відчуваючи, як теплий піт із його потилиці прилипає до моєї шиї. Може, я хочу його заспокоїти. А, може, просто закрити від людини, яка стоїть переді мною.

Високий. Постава рівна, рухи стримані до неприродності. На скронях проблискує сивина, і все в ньому зібране, холодне, мов механізм. Його погляд навіть не затримується на мені - одразу на Максимі. І в цьому погляді є щось, від чого мороз повзе по шкірі. Не злість, ні. Гірше. Відсутність емоцій. Наче він оцінює не дитину, а предмет.

- Головченко Ася Русланівна? - звучить так, ніби це не питання, а вирок.

Де вони беруть таких? Хто їх відбирає - за тембром голосу, за вмінням одним словом знищити людину навпроти? Його інтонація холодна, як металевий піддон у морзі. І якби мені дали вибір, я б ніколи не захотіла бачити цього чоловіка в жодних обставинах. Але тут він, і, схоже, саме він вирішує, навіщо мене "запросили".

- Так, це я, - відповідаю, і навіть не намагаюся посміхнутися. - А ви?..

- Слідчий Романов, - коротко. Без рукостискання, без жодного людського жесту. Просто називає себе, як назву моделі техніки. І замовкає.

Максим тим часом уже плаче від повного серця. Його рученята чіпляються за мій светр, очі блищать від сліз, щічки палають. Я розгойдую його, тихо шепочу, але це мало допомагає. Може, справа в мені. Може, він відчуває мій страх.

- Приємно, - кажу зусиллям. Усередині додаю: "ні, зовсім ні". - А що від мене потрібно?

- Не що, а хто, - його пауза важить цілу вічність. А я стою, намагаючись утримати дитину, що захлинається від плачу, і водночас тримати зоровий контакт. Бо чомусь здається: якщо опущу очі, він це використає. Він такий, хто бачить слабкість і смакує її.

- Хто? - питаю, хоч і не хочу знати.

Чоловік дивиться довго. У цьому погляді професійна звичка: оцінювати, ламати, підбирати ключі до людей, як до сейфів. Мені здається, Романов навіть дихає в ритмі допиту.

— Біловченко Тамір. Знаєте такого?

Ноги підкошуються. У голові - дзвін. Простір звужується до однієї точки. Тамір. Він вимовляє це ім’я так, ніби роздмухує стару рану, перевіряючи, чи вона ще болить. Болить. Ще як.

Я мовчу. Хочеться просто удати, що це ім’я нічого не означає. Що я чую його вперше. Але всередині все стиснулося.

- Біловченко? - спеціально не повторюю ім’я. Якщо не чіпати - може, пройде повз. Може, зникне, як дим.

- Псих, - вимовляє коротко. І ці чотири літери рвуть мене навпіл.
Я відчуваю, як кров відливає від обличчя. Серце б’ється десь у горлі. Заледве вдається втриматися на ногах, щоб не показати, наскільки боляче чути це. Він каже "Псих", ніби про когось стороннього. А я бачу перед собою того, кого любила. Кого ховала.

- Якщо не помиляюся, саме з ним ви втекли з в’язниці, - його голос рівний. Але я чую в ньому виклик. Йому цікаво, як я відреагую.

- У вас до мене є якісь звинувачення? - питаю тихо, але твердо. Максим ще схлипує, і я відчуваю його подих на своїй шиї. Я мушу бути спокійною. Для нього.

- Поки ні, - наголошує. Це "поки" звучить, як обіцянка. І я розумію: ця людина не зупиниться, поки не знайде щось, що можна буде повернути проти мене.

- Але це було? - він нахиляється трохи вперед. Не агресивно. Просто щоб відчувалося - межа наближається.

- Він мертвий, - кажу. Коротко. Холодно. Бо інакше не зможу. Мертвий, як і та історія. Я поховала її разом із ним. І нікому не дозволю розкопувати.