Розділ 24

На вулиці світло сіро-блакитне, ще ранкове. Наш двір з тих, де дерева як старі сторожі, облізлі, але живі. Далі, через квартал, невеличкий супермаркет - без широких дверей і простору, зате близько. Я розраховую маршрут у голові: за десять хвилин ми вже будемо там. "Швидко купимо найнеобхідніше, і назад. Ніяких пригод".

Кроки стають впевненішими, коли чую, як Максим тихенько "гугукає" сам до себе, гладить дельфінчиків і підіймає на мене очі, в яких завжди є ця дивна довіра до світу, якого він не знає. Я ховаюся в цій довірі, як у ковдрі.

"Все буде добре, синочку" - кажу пошепки, минаючи гаражі.

Біля супермаркету вузький скляний вхід і двоє покупців, що вже виходять: жінка з торбами, з якої стирчить пучок зеленої цибулі, та якийсь квапливий хлопець у спортивній куртці. Я підкочую коляску, намагаюся вписатися в отвір. Прохід на один каталка-кошик, не на коляску. Коли я втиснулася, двері стукнули по колесу  тоненький звук металу по пластику й одразу чийсь голос позаду сказав:

- Ой, ну це ж не колясковий супермаркет, пані!

"Колясковий супермаркет" - новий термін, думаю я, і він чомусь вганяє мені в ребра кусючий сміх. Я не обертаюся. Максим дрімає - мені треба швидко. Пускаю коляску вперед, у вузький тамбур. Там ще одні двері, звісно. Усе ніби спеціально відміряне на ширину дратівливості.

Охоронець біля воріт пробиває поглядом коляску так, наче це моя змова проти внутрішньої логістики магазину.
- Давайте тут лишайте, - киває на куток, де вишиковано кілька кошиків і дитячих самокатів.

- Ні, - відповідаю я спокійно, але голос хрипкий. - Вибачте, не лишу. Її можуть забрати. Дитина тут.

- Ви ж дитину з собою беріть, а коляску - тут. У нас так заведено.

"У вас так заведено ховати захист у кутку" - майже кажу я, але ковтаю слова. Уявляю, як тримаю на руках сонного Максима, тягну кошик, вибираю молоко, хліб, одночасно знімаю картку з телефону, відповідаю на нескінченні "проходьте, не затримуйте", а в цей час хтось вихоплює коляску з кутка, підіймає, зникає у дверях. Ні. Я цього не переживу. Я не залишу.

- Я з коляскою, - кажу і всміхаюся так, ніби це щось, що має вирішити суперечку. - Я швидко.
Охоронець зітхає, відводить очі, зважує щось і зрештою просто махає рукою. "Йдіть уже" - читаю в цьому жесті. Дякую, не дивлячись.

Вузькі ряди поличок, ледь помітний запах прального порошку, мандаринова шкірка десь у повітрі, що пам’ятає зиму. Коляска займає пів проходу, і кожен, хто йде назустріч, має зробити малесенький маневр. Більшості це вдається, але не всі роблять це охоче. Хтось видихає важче, ніж зазвичай, хтось посміхається з тією натягнутою ввічливістю, що болить більше, ніж прямий матюк. Хтось просто шурхотить повз, торкаючись коляски ліктем - як "випадково", але не зовсім.

Я намагаюся рухатися впевнено й швидко: хліб - у нижній сітці коляски, молоко - в кошику, пачка чаю, банан для мене. Дна кишені в гаманці мало, але сьогодні має вистачити. "Головне - не спинятися, не давати собі часу на думки, на розгляд магазинних дзеркал і власного обличчя в них".

- Пхайтеся, пхайтеся, - каже жінка, не піднімаючи на мене очей, коли я пробую розминутися на молочному. - Як танк.

Танк. Так, коляска-танк. Я відкриваю рот, щоб сказати "Вибачте", але слова розчиняються в горлі. Я проштовхуюся далі, і раптом відчуваю, як хтось майже шепче мені в спину:

- З колясками сюди не ходять… - на видиху, липко. - Є ж магазини для мамочок.

Інша голосніша, молодша, з гірким сміхом:

- Понаїхали. Хитрі.

Їхні слова, як дрібні камінці, що летять у мовчазне вікно й не розбивають його, але залишають ледь видимі подряпини. Я намагаюся тримати рівне дихання, згортати своє тіло, свою присутність у вузьку стрічку, що ковзає поміж полицями та кошиками.

"Не чіпляйся, не щепися за кожен звук, за кожну інтонацію. Вони не про тебе - вони про себе. Ти купиш свій хліб і підеш".

Максим шкребе пучечком по борту коляски, і мені стає легше. Йому добре - значить, я роблю правильно.

На касі черга. Звичайна для цього часу, але сьогодні все здається довшим, ніж є. Жінка переді мною довго перекидає пакети з яблуками з кошика на стрічку, повільно пробує кожну свою картку, доки обличчя касирки не стає таким, як холодний пластик її бейджа. Позаду хтось зітхає демонстративно, і я знаю - це зітхання адресоване мені, моїй колясці, мигтінню моїх рук, що поправляють ковдрочку на Максимкових ніжках. Ніби я винна в тому, що в когось термінові справи, що вони не можуть чекати.

"Вони не можуть чекати. Ніхто не чекає".

Десять тихих прокльонів і кілька голосніших, розфарбованих у буденну грубість. Я чую їх навіть тоді, коли вони не сказані вголос: в очах, у поворотах облич, у стрибках брів.

Коли нарешті моя черга, я ставлю продукти так, щоб касирці було простіше - хліб ближче, молоко, чай, банан.

Я швидко прикладаю телефон до термінала, дивлюсь, як з’являється зелена галочка. "Дякуємо". Так просто. Так майже нормально.

Я берусь за ручку коляски, щоб рушити, і в цю мить попереду чоловік у темній куртці наче бачить нас… і свідомо притримує двері? Ні. Він навпаки в останній момент штовхає їх на себе й виходить так, що скляна площина врізається в переднє колесо коляски. Глухий, неприємний стук.

Я на секунду застигаю, чекаю, що він озирнеться й скаже щось на кшталт "Ой, перепрошую". Але він навіть не повертає голови. Його спина рівна, крок рівний - як у людей, яких ніколи нічого не зачіпає.

- Серйозно? - виривається в мене, тихо, більше для себе. Тримаю двері стегном, вигинаюся незручно, щоб провезти коляску через поріг. Краєм ока бачу, як охоронець удає, що дуже уважно дивиться в монітор камери. Ну так, монітор теж потребує уваги. Усі ми потребуємо уваги.

Нарешті я виповзаю надвір. Повітря трохи тепліше, ніж раніше, і світло вже майже полуденне, м’яке. Я видихаю і майже усміхаюся - ми зробили це. Ми знову це зробили. Але в ту ж мить Максим закусує губку й витягує її бантиком, такий знайомий рух перед тим, як… Плач народжується в ньому раптово, але безпомилково. Спочатку тихий, здавлений, і от уже хвиля, вологий пухир, що росте, росте й лускає на повний голос, що б’є мені в груди. Ніхто не кричить на мене так голосно, як плаче мій син. У цьому немає докору - є лише факт його життя.