Розділ 23

- Все буде добре, синочку. Я обіцяю. Все буде добре, - замість колискової нашіптую йому, так, ніби ці слова здатні зліпити для нас обох нову реальність. Мої пальці м’яко ковзають по його маленькій голівці, торкаючись тоненького волоссячка. Очі Максимка вже важкі, вії ледве тремтять, наче останній відчайдушний спротив перед тим, як потонути у теплих хвилях сновидінь. Йому потрібні сни. Йому потрібен спокій. А я мушу стати берегом, що стримає будь-які бурі.

Це вже третя квартира за сміховинно малий проміжок часу. Черговий переїзд-втеча. Чергове "почати з чистого аркуша", яке звучить майже святково, але насправді означає лише те, що ми знову бігли. Я сама вигадала для батька історію з викраденням коштів, аби він не копав далі. Це була базова причина, проста й зрозуміла: так, мовляв, сталося, і треба змінити місце. Я бачила, як він стискав губи, слухаючи мої пояснення, бачили б ви той суміш довіри й втоми в його очах. Він, мабуть, здогадувався, що правда криється значно глибше. Але не наполягав. Не мав права.

І тільки завдяки татові цей переїзд виявився не катастрофою, а чимось подібним на добре організовану подорож: він допоміг зібрати речі, завантажив їх у свій автомобіль, власноруч доставив мене й малого до нового житла. Спробував переконати повернутися бодай у старе місто, або ж узагалі пожити в нього, але я відмовилася різко й остаточно. Знайшла для відмови "причину": мовляв, хочу розпочати новий етап. Насправді ж тікала від минулого, від тіні Рустама, від його слів, що й досі ріжуть по пам’яті, наче леза. Старе місто - це скелети, заховані в шафі. Це павутиння, яке знову почне мене душити.

- Все у нас буде гаразд, котику, - шепочу востаннє й проводжу пальцем по його теплому лобику. Він уже сопе тихенько, зітхає крізь сни, довіряючи мені так беззастережно, що ця довіра ріже мене зсередини. Наче я повинна тримати на собі цілий світ, інакше він розсиплеться.

У нового житла є свої плюси. Двокімнатна квартира - для нас це розкіш. Більше простору. Менше відчуття замкненості. Та й містечко невеличке, тут усе дешевше, простіше. За помірні кошти вдалося знайти місце, яке виглядає майже затишним. Тільки… простір для кого? Для нас двох вистачило б і маленької кімнати, аби була безпека. Усі ці додаткові квадрати не гріють.

Я намагаюся відсунути негатив убік. Він не має права тут оселитися. Ні в моєму домі, ні в моїй голові. І це світло теж має піти геть.

Я зиркаю у вікно: з нього пробивається якийсь різкий промінь. Неприємний, білий, холодний. Боюся, що він відскочить від дзеркала й розбудить Максимка.

"Дивно, дев’ятий поверх, а воно так світить, наче прямо в стелю б’є. Який ліхтар може бути так високо? І чому біле світло? Ліхтарі ж завжди жовті".

Я неквапом підіймаюся з крісла біля ліжечка, обережно, щоб підлога не скрипнула, й прямую до вікна. Пальці вже тягнуться до штори, щоб перекрити небажаний потік.

"Це не ліхтар. Занадто яскраво. І зависоко. Занадто… чужо".

Виглядаю обережно. І в ту ж мить промінь б’є прямо в очі, засліплює, мов ніж, увігнаний у зіницю. Я здригаюся, руки мимоволі тремтять, і я з силою тягну штору вбік. Серце шалено стукає, наче намагається вибити ребра, втекти першим.

Кілька секунд я стою, обхопивши груди руками, намагаючись угамувати ритм. І тоді, ледь-ледь відсунувши тканину, зиркаю знову. Немає. Ні світла, ні променя, нічого. Наче його й не було. Наче шторою я й справді відсікла щось небажане, перекрила доступ.

Вдих. Видих.

"Зроблю чай. Трав’яний. Заспокоюсь і спати".

Мій план простий і примітивний, але іноді тільки такі й працюють.

Я виходжу з кімнати, щоб не потривожити малого. Кухня зустрічає тишею. Ставлю воду в чайник, клацаю кнопкою. І в ту ж мить – "дзинь".

Спершу я думаю, що це чайник подав сигнал, але ж він ще холодний. І тоді - "дзинь-дзинь". Подвійний звук, короткий, різкий. Наче хтось насміхається з моєї спроби знайти логіку.

Двері. Дзвінок у двері.

Я завмираю посеред кухні. Лід пробігає по спині.

"Може, це якось пов’язано зі світлом? Ні. Ні, це випадковість. Це сусіди. Помилка".

Але в мене немає тих чоловічих плечей, на які можна було б перекласти перевірку. Я сама собі опора. Сама мушу бути сильною. Ковтаю клубок, що застряг у горлі, набираю повітря в груди й повільно підходжу до дверей.

У вічко - нікого. Порожній коридор. Здавалося б, ось і відповідь. Але мене це не заспокоює. Навпаки.

"Не відкривати. Ні за що. Якщо їм щось треба – подзвонять ще раз".

Я розвертаюся, прямую назад до кімнати, щоб перевірити, чи Максимко не прокинувся. Але серце провалюється нижче підлоги, коли тиша знову розривається: "дзиндзилинь!" – довгий, нав’язливий звук, такий гучний, що, здається, здригаються стіни.

Я стискаю кулаки. Це не схоже на жарт. Це вторгнення.

Телефон. Мій старий мобільний, що лежить на тумбі. Його дзвінок ріже тишу, як бритва.

Я дивлюся на нього, ніби це чужа річ, що випадково опинилася тут. Але я знаю: він небезпечний. Від нього виходить холод, як від замінованого предмета.

- Так… - мій голос такий тихий, що я й сама його ледве чую. Горло пересохло, пальці липкі від поту.

На тому кінці – тиша. Я знаю, що там хтось є. Відчуваю це нутром. Мені навіть чується ледь відчутне дихання, таке близьке й чуже водночас.

Вони не помилилися номером. Як і дверима. Як і вікном, у яке світило те світло...