Розділ 22

- Яка ще дитина? - слова лилися з губ, але на язиці крутилося зовсім інше питання, гірке, як залізо. Мені хотілося кинути йому виклик очима, кинутися в обійми брехні й видати Максимка лише одним кивком і забути про все. Але я знала: навіть легкий жест, навіть мить і ця людина не відпустить. Він не відпускає тих, кого вирішив тримати у своїх руках. Це їхнє, родинне.

Рустам підкрався тихо, як кішка; тут, серед могильного спокою й сірого моху, кожен його рух лунав наче удар у скляну чашу.

- Дурепу вимикай, мізки вмикай! - його голос розірвав тишу, і за цими словами я відчула нестерпну вагу непримиренності. - Фото показати, як виглядає твій Максимка?

До того він торкнувся моєї щоки - не ніжно, не фізично, морально та якось перевіряюче, рука ковзнула по шкірі, ніби шукала тріщинку в ґрунті, що видасться проваллям. Моя готовність до провокацій була сіренька й тонка - я відчула, як впливає на мене той доторк: спротив слабкий, як свічка на вітрі. І коли вилицю пройняв гострий біль, я відчула, як перед очима мерехтить; хоч і не впала, але світ звузився до болю й запаху землі.

- Не зачіпай мого сина! - голос вирвався з горла раптом, щирий і сирітський одночасно. Це було не про ідею, не про правильність - просто про малі долоні, що трималися за рештки світу.

Я виглядала жалюгідно: щупла, майже прозора порівняно з ним, що стояв, немов гора. У мені билися бажання - сховати малого, відгородити його від його гніву, але були й холодні реальності: один ривок і мене відкине вбік, як папір, і все, що лишиться - безмовна тінь. Я вдихала глибоко, ніби кожен вдих давав сил на ще одну хвилину боротьби.

- Тобі не про це треба паритися! Не про те, щоб я його зачепив! - слова були як камінь, кинуті так, щоб не було вороття.

Він був не перший, кого я бачила в такому стані - у пам'яті гучно виринала ніч, коли ми з Таміром бігли від поліції. Рустам тоді теж міг стерти мене з лиця землі. Та тоді став між нами Тамир і мовив як святий: "Не чіпайте її". Тоді його слово важило більше за моє життя. Тепер же я стояла осторонь від того вогню, який міг би врятувати. Той, хто колись мене захищав, у землі. 

- Ти про що? - випитала я, голос тремтів, хоча намагалася твердо стояти.

- Ти не подумала про те, що ним зацікавляться, якщо він десь спливе? - відповів Рустам. Його очі були суворі, як камінь, без натяку на сумнів.

- Хто? Навіщо зацікавитися? Чому? - я зацікавлено шукала логіку, як останню опору. Це ж дитина. Маленький Максим, який ще не встиг побачити світ повністю. Чому він має стати предметом чиєїсь помсти?

Рустам зітхнув, і в його голосі прозвучало щось гірке, що наче підтверджувало безвихідь.

- Бо він - спадкоємець мого брата. Той покидьок, що натворив купу лайна, мав багато зв'язків. І ці зв'язки не помирають разом із тілом. Їхні помсти як коріння, що проростає й після зрізу дерева. Тому їм буде до діла - навіть на тому світі.

Слова його били по мені, як холодні краплі дощу.

- Ти хочеш сказати, що він може стати мішенню через те, ким він є? - я ледве вимовила.

- Тобі буде боляче, якщо з малим щось трапиться? - запитав Рустам, і в ньому не було крику - лише та сумна ясність, що не потребує відповіді.

Я заткнула зуби одну в одну, вони стукотіли. Тремтіння пробігло по всьому тілу. Я не мала щита, який міг би відвести удар, тільки одне - страх, що перетворювався на вогонь у грудях.

- Не говори так... - ридання були сковані, як лід, що щойно тріснув.

- Бачиш, а я тільки говорю, - відповів Рустам, і його голос ніби обрубав останні нитки надії.

У голові крутилося купа варіантів втечі. Куди? Я шукала в м'якому ґрунті під ногами опору реальності - хоча б імпровізовану стежку. Але немає ні стежки, ні допомоги.

- А чому ти вирішив, що це син Таміра? - я знала, що говорю геть непродумано, але відмова була останнім прихистоком для честі.

- Бля, знову, - Рустам закотив очі, ніби я найтупіше створіння на світі. - Просто звали.

- Куди? - думки самі рвалися в біг. Я шукала вихід. Я шукала щілину, щоби вислизнути звідси з дитиною.

- З цього міста. Країни. А бажано - з цього світу. Щоб малий не повторив долю свого батька!

Ці слова вдарили глибше, ніж будь-яке заломлене ребро: не просто втекти - змінити сутність існування. Я уявила собі дитячі очі, що бачитимуть нове небо, нові люди... І навіть боялася уявити, що цього може не бути...