Розділ 21

Дихати немає чим. Повітря наче злили у невидимий резервуар і забули відкрити кран назад. Відкритий простір, а відчуття як у герметичній банці: звук глухий, дотики стають липкими, шкіра ловить кожен подих, як рибальську сітку. Я на цвинтарі, де іншим повітря вже не потрібно: камінь не дихає, земля не дихає, бронзові букви не дихають. А мені катастрофічно мало. Ніби хтось спеціально висмоктав повітря тільки з мого контуру, щоб подивитися, як я буду справлятися, як довго протримаюся, коли легені запищать, а пульс стане сиреною.

Чому я дивуюся? Невже не знала, куди йду? Невже не прийшла саме з цією метою? Знайти його? Побачити? Випробувати себе на міцність серед чужого спокою? Напевно, ні. Виявляється, я не очікувала. Принаймні не так. Я йшла сюди, щоб переконатися, що камери того дивного магазину брешуть. Що очі тієї старенької просто очі, втомлені, зморені літами, які бачать чортзна-що, тільки не правду. Я хотіла, щоб все виявилося помилкою техніки, накладкою кадрів, невдалим ракурсом, забобонним шепотом. Щоб реальність розчинилася в дрібній похибці.

І ще: я не була готова до цієї картини відразу після розмови зі слідчим. У телефоні реальні проблеми, обриси, які можна пальцем ткнути в екран, відмотати запис, поставити на паузу. Там - життя. Тут ніби стоп-кадри минулого, розкладені рядами на плитах. Тут все завмерло, як музейна експозиція: "Ні робота. Ні гроші. Нічого". Лише дати. Імена. Декілька епітетів, вибитих у камені, які хтось колись вибрав замість живих дотиків. І серед цього всього - ВІН. Гармонійно зливається з простором, ніби тут постійно знаходиться. Безшумний. Тихий. Непристойно доречний у місці, де будь-який звук здається зайвим.

А для мене - відчайдушний крик. Він ріже, як папір по пальцю, майже безкровно, але боляче до сліз. Крик з минулого, з того, що я вже поховала - з усіма ризиками, з усіма обіцянками, з усіма отруйними ніжностями. Я поховала, а зараз… Розкопую? Навіщо? Хто мене привів сюди, під ці крони, що шелестять, наче ховають змову, і під ці мармурові плити, що завжди холодні?

"Ні, я не готова" - промайнуло в голові. Голос мій же, але на кілька років молодший, на кілька травм до. Голос, який просить помилувати.

"Гаразд, сцикуха" - летить слідом, і я тихо розвертаюся, щоб він не помітив моєї присутності. Не побачив.

Я тихо розвертаюся, так тихо, наче кожен м’яз іржавий і ламається зі скрипом, і мені потрібно не видати цей скрип назовні. Щоб не помітив моєї присутності. Щоб не побачив, як я згрібаю себе докупи, нігтями, зубами, диханням - чим завгодно.

- Тікаєш?

На третьому кроці. Я дала собі настанову - рахувати пройдені кроки. Щоб менше серце калатало в грудях. Щоб не видати подихом свою присутність. Зосередитися на чомусь іншому. В моєму випадку - на цифрах. І ось настає три, і мене паралізує від одного-єдиного слова.

- Краще тікай, так буде краще для всіх.

Слова влучають у спину холодними монетками. Я не озираюся. Я впираюся поглядом у пам’ятник перед собою, наче це може дати мені підставу стояти, як підвалини. Я чіпляюся за чужу реальність - за ім’я, яке не моє, за прізвище, яке нічого мені не каже, за дату народження, яка була колись, і за дату смерті, яка вже стала. Я чіпляюся навіть за фото, де людина сміється або принаймні намагається. Бо ця людина не зробить мені нічого поганого. Вона вже не може.

- Давай.

На відміну від тієї, котра стоїть позаду. В очі якої я боюся поглянути. Бо страх настільки ж реальний, як і те, що я посеред кладовище, а поруч людина, яка ненавидить мене всім своїм єством.

Спокуса звалити - безмежна. Втікати, не озираючись, дихати рвано, чіплятися кросівками за землю, перечепитися, підвестися, знову бігти. Не дивитися в ці очі, щоб вони не оселилися в мені, як головна нічна тінь. Бо потім ці очі приходитимуть уві снах і я прокидатимуся серед ночі, вся в поту, із криком, який розбудить мого маленького хлопчика. Він плакатиме тонко, і я ще годину втихатиму тремтіння з власних пальців, щоб він не відчув у моїх руках шторм.

Та я розумію й інше: якщо не повернуся, то цей кошмар буде приходити без очей, без вуст, без обрисів. Лише присутність без форми, і від неї ще страшніше. Безлика загроза, яку не впізнати, якій неможливо суперечити. 

- Не буду.

Я як заржавілий механізм сторічної давнини. Всі мої суглоби тріщать, скриплять, ледве пересуваються, та водночас я докладаю всіх зусиль, щоб не розсипатися.

- Даремно, - каже він. - Дуже даремно.

Я вперше бачу людину, яка справді хоче мене вбити. Без метафор. Без недомовок. Мої відчуття прості, як інструкція: я - перешкода. Мене треба знести, знищити, розтоптати і поховати. Десь тут, недалечко, зовсім поряд. Копнути лопатою, кинути камінь на маркер і піти додому, помити руки, заварити собі чай, наче нічого не сталося.

Розвертаюся в сторону пам'ятника, де має лежати чоловік тієї жіночки.

"Я часто тут буваю. Майже кожного дня"

Отже, сьогодні теж? Може, вона десь поруч? Сидить на лавці, кладе на коліна сумку в клітинку, розповідає щось своєму покійному. Я затримую погляд на лавці, на пластикових квітах, на свічці.

- Шукаєш допомоги?

Її немає. Нікого немає. Вітер здув дрібні звуки вбік міста, і лишились тільки ми та небо, розтягнуте, як брезент. Цей голос звучить загрозливо саме тим, що навколо немає третіх вух, жодних дружніх очей. Наче він каже: "Я ж попереджав. Сама винна, що не послухалася".

- Ні, - кажу я. Вимовляю повільно, наче звертаюся не до нього, а до власного серця: зменш оберти. Не гупай. Не виказуй мене. - Ні.

Я підводжу очі й втикаюся в його погляд. Це удар у сонячне сплетіння. Порожнє, чисте болюче місце, яке тріпоче, як птах у коробці. В цих очах є той вид уваги, який ніколи не плутаєш із чимось іншим: увага хижака, що нарешті отримав чистий кадр. Він дивиться, щоб побачити, як я страждаю, як я корчуся, як розкладаюся зсередини на повільні кадри.

Відчуваю, як мої руки тремтять від ліктів до пальців і як хочу сховати їх у кишені, щоб не видати тремтіння.