Розділ 20

Дістаю телефон із сумочки, і вже в ту ж мить мої пальці тремтять так, ніби хтось невидимий смикає їх за сухожилля. Тремтить не тільки рука - здригається все тіло: коліна ніби підкошуються, плечі напружуються до болю, а в грудях зводить так, що кожен вдих ріже легені, наче я наковталася дрібного скла.

На екрані світиться одне-єдине слово, яке перекреслює будь-які спроби зберігати спокій: "слідчий". Наче воно випалене червоним розпеченим залізом.

Мені вистачає долі секунди, щоб у голові клацнуло: небезпека. Я починаю крутитися, швидко, рвучко, безконтрольно - голова на автоматі смикається то ліворуч, то праворуч. Очі шукають будь-кого в погонах, хто може вже чатувати між дерев чи біля огорожі. Чи не стоїть хтось із них просто зараз за моєю спиною, уважно слухаючи кожне моє слово? Або, може, навпаки - дзвінок означає, що вони саме тут. Що це не випадковість, а добре спланований хід. Наче хтось підклав вибухівку й зараз перевіряє, чи я почула тік-так.

- Слухаю, - хриплю в трубку й відчуваю, як у горлі дряпає сухість. На мить полегшує: довкола ні душі. Тиша, лише вітер ворушить листя, і я таки наважуюся глибоко вдихнути прохолодне повітря. Воно входить у легені болісно, але бодай на секунду знімає спазм.

- Доброго дня, Асю Русланівно.

Цікаво, коли проходять відбір на посаду поліціянта, хтось узагалі звертає увагу на голос? Бо у мене складається враження, що перше правило - не сила чи закон, не принципи й не честь. А саме здатність одним тоном псувати настрій будь-якій живій душі. Цей офіціоз, ця холодна відстороненість, ніби ти не людина, а файл у справі. І враження таке, що вони тренуються: як сказати слово так, щоб у співрозмовника по шкірі відразу пробігли мурашки, навіть якщо поряд немає жодного погона.

- Не зайняті?

Його питання лунає не як ввічливість. Воно більше схоже на приховану підозру: "А чому ви не зайняті? Чому ви маєте час?".

Я стискаю зуби й все одно відповідаю:

- Ні.

Взагалі. Не зайнята. Просто от вирішила сходити на кладовище. Як звичайні люди ходять у парк чи магазин. Нічого надзвичайного. Я це кажу не вголос, але в голові блокую його ще не вимовлені запитання. Відбиваюся наперед.

- Я дзвоню щодо вкрадених ваших коштів та підміну їх на фальшивку.

- Щось вдалося з’ясувати? - питаю, й у самій фразі чути гірку іронію. Бо я вже здогадуюся, що відповідь буде такою ж порожньою, як коридори у відділку після робочого дня. Чи нова порція підозрюваних? Чесно, я не впевнена, що взагалі знову згоджуся на їхні "експерименти". Гроші, звісно, шкода. Але моя дитина мусить мати матір. Після минулого походу у відділок я повернулася напівживою - нерви, паніка, і це відчуття, ніби я стояла на краю прірви.

- Ні.

Безапеляційно. Без сумнівів. Наче так і треба. Наче "нічого не знайшли" - це вже результат. Вони вимовляють це "ні" так, ніби це похвала собі: мовляв, добре попрацювали, перевірили всі варіанти, зробили висновки. "Нічого не виявили" і можна собі нараховувати бали.

- Але ми з колегами вважаємо, що ваші кошти можуть зберігатися в будинку.

Я завмираю. Слова різонули гостріше за попереднє "ні".

- Як це? - виривається з мене. Голос рве повітря, бо це звучить ще гірше, ніж їхнє вбивче "нічого не з’ясували".

- Ми провели роботу і не помітили ні в той день, ні в наступні три, щоб хтось виносив щось об'ємне, в чому могла зберігатися ваша готівка. Тому ми з колегами підозрюємо, що ваші гроші можуть досі зберігатися в будинку. Ви наразі проживаєте по тій самій адресі?

Я ковтаю клубок, який раптом виник у горлі.

- Ні, я переїхала, - витягую з себе тільки те логічне та послідовне, що є на поверхні. Бо... Це те єдине логічне й послідовне, що я можу витягти зсередини. Бо як усе це сприймати? Вони справді думають, що злодій мав би вийти з будинку з валізою грошей у руках, як у дешевих бойовиках? Ніби камери чекали саме на цю ідеальну картинку: чорний дипломат, темні окуляри, коротке "робота зроблена". А що було далі, після тих трьох днів? Їх не цікавить. Бо спостереження закінчилися, справу можна було б закривати. "Не вийшло? Звертайтесь наступного разу, допоможемо". Як у магазині, де товар вичерпався, але є обіцянка нових постачань.

- Чому?

Одне-єдине слово. Але скільки в ньому отрути. Скільки підозри. Воно лягає на мене холодною ковдрою. І я відчуваю, як мені хочеться згорнутися клубком, накритися цим словом і просто вмерти від сорому.

- Мала невеликий конфлікт з господарем, - кажу чесно. Не знаю, чи ця розмова записується. Але якщо й так, то краще вже правда. Особливо тут, на кладовищі, де кожна емоція оголена до краю. Я думаю про Максимка і відчуваю: я не можу підвести. Не можу зараз збрехати чи ухилитися.

- Ви підозрюєте його в крадіжці грошей?

Що сталося? Чому ці всі запитання такі колючі? Це от, наприклад, гостре як лезо кинджала.

- Не знаю, - кажу знову. Це найчесніше. Бо тільки він, окрім мене, мав доступ до квартири. Чому б йому, принаймні теоретично, не зробити таку підміну?

- Але ж ми перевірили камери, і на них не зафіксувалося нічого підозрілого, щоб звинувачувати господаря квартири, в якій ви проживали.

Так-так, тільки шматок шпалер. Таких же спаскуджених як і моє життя після цього потопу.

- Так, добре, гаразд, - вимовляю й відчуваю, як у мене всередині все рветься. "Відчепіться". Хочу сказати це вголос, але стримуюсь. І раптом помічаю: кладовище вже не здається мені страшним. Навпаки - воно тихе, спокійне. Тут не будуть звинувачувати, не будуть підозрювати, не будуть тикати в минуле. Тут усім байдуже. Тут немає ані питань, ані обвинувачів. Лише мовчання.

- Просто зрозумійте, Асю Русланівно, все виглядає доволі дивним. На камерах нічого ніде не зафіксовано. З підозрюваних ви нікого не впізнали. Та і ваше минуле...

- А що з моїм минулим? 

Я стримуюсь щосили, щоб не нагрубити. Бо в голові миготить думка: ця розмова може записуватися. Але ж як складно витримати цей тон, ці їхні шпильки, ці натяки. Це поліція чи сусідки-бабці під під’їздом, які перемивають усім кісточки по три рази на день?