Розділ 19

Тамір

***

Двері навіть не скрипнули. Я це помітив першим - не очі, не голос, не запах мокрих курток і недокурків, а тиша. Так заходять ті, хто звик жити між тінями, не ставити питань і не лишати відповідей. Рустам вислизнув у кімнату, наче його й не було, капюшон злипся від дощу, з плечей капає, на підлозі темні плями, як кров на бетоні. Комір мокрий, очі притиснуті в глибину: рахують кутки, виходи, мої руки, відстань до ножа, який лежить ножем тільки для тих, хто не знає, що таке справжня сталь.

- Навіщо ти підіймаєш старе? - без привітання. Голос плаский, як тюремний матрац. Лягає поверх і не гріє. - Тобі, навпаки, треба заритися глибше і не відсвічувати. Ти для всіх помер. І таким маєш залишатись.

Я клацаю пальцями по краю столу, де шрам у дереві, лишений моїм же ножем. Раз. Два. Три. Колись ми так відстукували на етапі, коли тебе везуть у темній банці, і кожен стукіт - як "я тут", "я живий", "я ще не здох". Тепер цей ритм витягує з мене злість. Не грязюку, не сморід - саме злість, приручену, як собаку, що вже знає, куди кусати.

- Скільки ще я буду "померлим"? - питаю, не відводячи погляду. 

 - Ще рік. Краще - два, - відрубав він. Без паузи, без права на торг. - Або хочеш реальний строк? Не умовний, не легенду, не "пішов у туман", а бетон, ґрати, шмон тричі на день. Ти таке вже нюхав. Тобі це лайно не личить.

Не личить. Смішно. В тюрмі тобі нічого не личить, крім мовчання. Там є розклад: хто дихає, хто мовчить, хто йде на промзону, хто повертається без зубів. Там нема "личить". Там є "будеш сидіти рівно, поки ми не скажемо інакше". А тут він приносить мені "не личить". Наче я зуби чистив перед наглядачем.

- Приніс? - кажу, не ковтаючи образу. Мені плювати на його "не личить". Мені потрібне одне. Єдине.

Руст кидає теку на стіл. Чорна гумка з рипом злітає, картон глухо б’ється об дерево.

Я вже тягнуся, але його долоня накриває, важка, суха, ніби кришка труни. Зупиняє. Притискає.

- Брате, подумай добре, - каже тихіше. І в тому "брате" не кривава родина, а борг, який неможливо списати. - Це ні до чого доброго не призведе. Та дівчина тебе тоді ледве не загнала в реальну могилу. Або на здоровезний строк. Навіщо повторювати?

Кров у вухах стукає - кувалда по рейці. Такий звук буває, коли тепловоз проходить десь поблизу, а ти лежиш вночі на верхах і притискаєш зуби, щоб не чули, як вони цокотять. Я не кліпаю.

- Відвали! Це моє діло, - кажу рівно. І відштовхую до біса його руку. Відкриваю теку.

Папір дихає пилом і дешевою фарбою принтера. Пахне чужими пальцями, пропаленими цигарками, вчорашньою маршруткою. Всередині - видрук з камер, зернисті, з перекошеними обличчями; адреси на клаптях; нотатки від руки - нерівний почерк, такий, як у того, хто пише в машині на коліні; дві-три фотки, зняті здалеку. І ще прозорий файл з товстого поліетилену, в якому щось відлискує, як риба під льодом.

- Дівчина, - каже він, ніби хтось натиснув "Play" у кімнаті. - Вона щось підозрює.

Я підіймаю погляд. За вікном з дощу ліпиться шкіра міста. Ліхтарі тонуть у воді, як цигаркові недопалки в урні.

- Вчора зустрічався з бабкою на цвинтарі, - продовжує. - Вона передала: хтось мене шукав. Я пробив. Це Ася. Твоя колишня.

Ася. Ім’я сідає в груди, як гвіздок в сире дерево: скрипить, входить, залишає тріщинку. А потім туди заходить холод і розпирає зсередини.

- Схуя**? - кажу без інтонації. Слово, як ніж без гарди: ковзне і поріжешся. - З чого це вона зацікавилася моєю могилою і тим, хто туди ходить?

Брат не встигає відповісти. Я розриваю файл. Пластик тріщить, зубами по склу. Лискучий папір показує мені зерна друку - вони чіпляються за палець, як пісок у вітрі. Кольоровий кадр, і там очі…

-  А це що? - голос сам опускається. Наче кімната зменшилася, стіни підсунулись, повітря стало густим, ніби його ллють з пляшки.

Рустам закурює. Дим подобається стелі - вона його п’є, тихо, без запитань. Вогник підсвічує йому вилиці, і на секунду він виглядає молодшим. Потім знову старіє.

- Те, що я не хотів тобі показувати, - повільно. - І досі вважаю, що це помилка.

Він ще щось каже, але я не слухаю. Бо на знімку - пацан. Карапуз, щоки як два яблука, підборіддя з ямкою. Волосся темне, як у мене на дитячих фото, які я колись спалив, коли вчився жити без минулого. Очі… Погляд - прямісінько в мене, як у дзеркало з іншої кімнати, де ще не наклеїли "помер". Погляд - мій. Зовсім не призначений до всього гівна світа. До ґрат, до легенд, до тих ночей, коли ти читаєш тріщини на стелі й думаєш, скільки ще вони будуть стояти перед твоїми очима

Судома проходить по спині, ніби тебе торкнуло дротом. Серце б’є у двері зсередини: б’є, б’є, б’є - хтось хоче вийти. Хтось, кого я ховав. Хтось, кого я вбив у собі, щоб жити. І ось він стукає. Під ребрами.

- Скільки йому? - язик сухий, як наждак. Слова дряпають горло.

- Пів року з копійками, - відрубує Руст.

Пів року. Це як два етапи туди-назад. Це як одна зима в бараці. Це ніщо і все. Пів року і я навіть не знав. Мене ламає навпіл, як двері в камері, коли їх відчиняють удвох. Живіт стискається в кулак, в сонячне сплетіння вкручують шуруп - повільно, з хрустом. Я дихаю коротко, дрібно, як після бігу з мішком на голові.

Ася. Твою мати! Якого *у*? Су*а.