Розділ 18

- А що так довго?

Незадоволений голос батька на рівні з його незадоволеним обличчям зустрічає нас з Максимкою, варто нам вийти з приміщення, де ми прописувалися.

- Та чого довго? Нормально, як на наші черги, - я намагаюся всміхнутися, але виходить криво. Хтось бачить склянку наполовину порожньою, хтось наполовину повною. Я сьогодні за оптимістів.

Максимка бурмоче щось своєю мовою, тицяє кулачком мені в плече й ледь-ледь підсоплює - втома з нього виходить короткими гарячими подихами. Щойно кладу малого в коляску, як він притихає, обпадає, наче пелюстка на вітрі, і затихає так швидко, що в мене в грудях стає легше: буря всередині зміщується, і ми знову тримаємося на поверхні.

- Казали: пару хвилин і по всьому, - не заспокоюється тато, береться за ручку коляски так, ніби це не коляска, а бронетранспортер, і він єдиний, хто може провести нас через ворожу територію. На його обличчі той самий вираз, який у нього з’являвся, коли під під’їздом хтось косо глянув у мій бік: тільки спробуй і він з тебе пил витрусить.

- Твій внук справжній чоловік, - кажу я лагідно, підсовуючи ковдрочку вище, під підборіддя сина. - Як тільки почалася… фотосесія, він усім показав, хто тут головний.

- Яка ще фотосесія?

Це слово в тата на обличчі викликає гримасу - щось між "нісенітниця" і "зрада". Типовий представник чоловічої породи з трьома фотографіями на все життя: перше вересня, весілля й випадковий знімок у тісній компанії, де ніхто не пам’ятає, хто тримав телефон.

- Цифровізація, тату. Всі справи, - знизую плечима. - Без фото як без печатки. Реформи.

- Шарлатани, - буркоче він тихіше, озирається на коляску, і я бачу: за бурчанням прокльовується турбота. Максимка вже дрімає, щічка прилипає до м’якої тканини, вії важко розтискаються і тато здається. Понижує тон, у голосі з’являється хрипка охриплість, як після довгої дороги: - казали "пару хвилин", а ми там… годину…

Ми йдемо вздовж будівлі, на вікнах ще висить стара фарба - облущена, як луска, під якою ховається темність часу. Я відчуваю, як у мене тремтять руки. Не від холоду. Від питання, що я ношу в собі з учорашнього вечора. Воно важке, як камінь у кишені. От-от потягне на дно, якщо не скажу.

- Тату, я дещо хотіла запитати, - ще вчора хотіла. Просто не бажала підставитися, бо дивно б виглядало, якби я після зустрічі з подругами підійняла цю тему. Батько міг би запідозрити дещо неладне.

- Хотіла - питай, - відповідає коротко, і на мить він стає тим татом із мого дитинства: спина рівна, погляд вузький, зосереджений, насторожений до цілого світу. Світ для нього - територія, де свою не кидають, але чужим - зась. 

- А що сталося з братом Таміра?

Батько не змінюється в обличчі - ніби слова просто ковзнули повз. Але я бачу, як ледь-ледь завмирає ліва рука на ручці коляски. Як нервово сіпається м’яз на щоці. Крихітна зрада тіла. Я знаю його достатньо, щоб помітити.

- Навіщо це тобі? - голос рівний, сухий, як тека зі справами, закрита на гумку.

Я дивлюся на нього, і переді мною не батько, а мовчазний слідчий, якого я зустрічала у відділку: той, що ставить питання, не кліпаючи. Такий самий погляд. Така сама тиша між словами. Я холоднію зсередини - ніби мені проти шкіри приклали лід.

- Ну… цікаво, - я удаю, що тягнусь до сумки, поправляю пляшечку, тільки б мати що робити руками, - і щоб… тримати руку на пульсі. Я ж так розумію, його посадили?

- Так, - відмахується тато. Рух різкий, короткий, як удар по комареві. "Відчепись" - читається між рядків. Але я чіпляюся. Бо мушу.

- А який термін йому дали?

- Великий.

- Великий - це розмите розуміння. Рік? Два? Десять? 

Він ковтає повітря. Я бачу, як на шиї сіпається сухожилля, напинається, зникає. І лише потім слова:

- Ніби дванадцять.

"Ніби". Не "точно". Не "за вироком". "Ніби". Слово-пластир. Захищає, але не лікує.

- За що саме? - я роблю голос м’яким, ледь ніби я просто підтримую бесіду. - Перестрілка? Втеча? Опір? Постріли в правоохоронців?

- Багато, - киває він, і погляд на мить ковзає повз мене. - Там стаття на статті й статтею поганяє. Заробив собі на кашу в залізяці до старості.

Батько говорить так, ніби це крапка. Підпис. Дата. Архів. А я відчуваю, як у мені проступає холодний піт.

- Тобто нам із Максимом нема про що хвилюватися? - слова звучать тихо, але всередині вони деруть мені горло, як наждачка. - Він не вийде й не… не шукатиме мене?

- Можеш не хвилюватися, - татові брови сходяться, очі твердішають. - Він скоріше згниє в тюрязі, ніж зачепить тебе чи малого хоч пальцем.

Рішуче. Впевнено. Безапеляційно. І так очевидно - брехливо.

Ми зупиняємось біля переходу. Світлофор переминає червоний із зеленим, люди метушаться, діти вискакують на зебру, наче на сцену. Тато трохи висуває коляску вперед, прикриває собою край, і цей рух до болю знайомий. Він завжди так робив. Закривав мене спиною, плечем, поглядом. "Я тут". Я виростала з цим відчуттям. І, певно, саме тому мені так болить зараз: "Я тут" - звучить поруч із "Я збрехав".

Ми переходимо дорогу, і в мене дзвенить у вухах. Пульсує десь у скронях, розбивається на ті самі ритмічні краплі: Р-ус-там-на-во-лі. Р-ус-там-на-во-лі. Я відчуваю запах бензину, гарячого асфальту, віддаленої кави з маленького віконця при дорозі. Світ нормальний, рівний, звичний, а я як порізана склом: усміхаюся назовні, кровлю всередині.

- Тату, - я роблю паузу, збираюся, вставляю собі всередину невидиму голку хоробрості. - А чому ти… так різко? Ніби не хочеш про це говорити?

Він не дивиться на мене. Фіксується на Максимку, поправляє ковдру, підкладає кулачок сину під щічку, щоб тому було зручніше. Це так по-містечковому, так по-татовому - лагодити світ дрібницями, замість того щоб говорити про головне.

- Нема про що говорити, - жорстко. - Усе просто. Сидить і сидітиме.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається в тонку, гостру нитку, яка крає мою душу і серце, бо це все брехня, і Рустам на волі... а батько від мене щось приховує...