Розділ 17

- А Вас хтось конкретний цікавить?

Її голос прозвучав так буденно, ніби я питаю не про людину, котра щодня приходить на кладовище, а про нову колекцію суконь у вітрині. Продавчиня навіть не здригнулася, просто відсунула від себе невеликий стос кольорових каталогів і відкинула кришку свого лептопа. Лептоп був світло-рожевий, з блискучою наклейкою у вигляді кролика, і в будь-якій іншій ситуації він обов’язково привернув би мою увагу. У цій крамниці, що розташувалася так дивно - майже навпроти входу на кладовище, де логічніше було б мати кіоск із квітами чи свічками, я вже нічому не дивувалася. Тут серед полиць мирно сусідили блискучі нічні сорочки, дитячі надувні матраци для купання і декоративні фігурки ангелів.

- Чоловік, високий, великий, - нарешті видавила я, і відразу відчула, наскільки безглуздо це прозвучало. Таких описів навіть у казках бракує для справжнього героя, а що вже казати про людину, котру треба впізнати по записах камер.

Всередині мене поворухнувся сумнів: можливо, я помиляюсь, і все це моє стеження за чоловіком на кладовищі не більше, ніж дивакувата примха, яку я сама собі вигадала. Але добре, що поруч зараз була ця дівчина. Вона належала до того рідкісного типу людей, для яких божевілля це радше фон життя, ніж збій у ньому.

- Такс, чоловік, високий, великий, - вона повторила мої слова з поважною інтонацією, так ніби я щойно надала цілий том характеристик. Її пальчики з яскраво-червоним лаком уже ковзали по тачпаду, злагоджено й ритмічно, і я мимоволі уявила, як ось-ось на екрані з’явиться повноцінний фоторобот, створений якоюсь магією натхнення. - Зараз поглянемо, не переживайте.

Я ковтнула повітря й додала:

- Він практично кожного дня приходить на кладовище.

Слова прозвучали якось занадто урочисто. Дякуючи подумки дідусю цієї дивакуватої дівчини за його мрію, яку внучка втілила в реальність. Якби я звернулася до поліції, нічого б не вийшло. Там би мене завалили питаннями: чому я хочу переглядати записи? З якою метою стежу за людьми? Чи не втручаюся я в їхнє особисте життя? Я б потонула в цих бюрократичних хвилях швидше, ніж побачила хоч якийсь фрагмент із потрібними мені кадрами.

Як виявилося, охочих відвідувати кладовище не так багато. А тих, хто робив це з завідомою частотою - взагалі одиниці. Точніше одна одиниця.

- Я так розумію, що це цей чоловік?

Дівчина вказує своїм нафарбованим у червоний колір пальчиком в екран, і вже практично сяє від щастя. Чорт забирай, треба буде все ж таки поцікавитися в неї, що за препарати так добре тримають її в гарному гуморі. Може, якийсь чарівний напій, нову партію якого якраз сьогодні завезли?

- Скоріш за все, так, - нахилилася я ближче, вдихаючи солодкий аромат її парфуму. Спробувала розгледіти обличчя на екрані, але кадр був розмитим. Наче світло розтікалося по контурах і з’їдало чіткість. - А зблизити можна?

Схоже, в неї не було упору на придбання якісних камер. Навіщо ті камери, якщо життя і без них бентежне?

- Спробую, - без тіні вагання відповіла вона. Ця дівчина й справді здавалася створеною для дружби: легко уявити, як вона приходить до тебе о другій ночі з піцою й каже "не переживай, розрулимо". - До речі, ось зараз згадала: а він заходив до мене в магазин.

Я підняла голову так різко, ніби хтось ляснув мене долонею по плечу.

- Справді? 

Серце на мить пропустило удар. Це було б занадто великою удачею, щоб бути правдою. Хоча, можливо, саме в цьому й крилася небезпека: чи справді я хочу знати більше? Може, краще залишити все, як є, не пхатися у чужі тіні? Адже скелети, що падають із шаф, мають дивну властивість ламати ключиці тим, хто опинився поряд.

- Так, - вона впевнено кивнула, продовжуючи збільшувати зображення. Її очі блищали, ніби відчували справжній азарт від детективної гри. - Сто відсотків. Я ще тоді звернула увагу: він виглядав дивно. Увесь у чорному, з голови до п’ят.

- Не пам'ятаєте - щось купував? - Ну, так, чоловік у чорному це дивина, а от магазин дівчини цілком звична справа. На кожному куту такий стоїть. Та то вже як то кажуть - від чого танцювати. Хто як хоче так і...

- Це теж було цікаво, - продавчиня раптом відірвалася від екрана й засміялася. Усмішка в неї була настільки широка, що аж хотілося відвернутися, аби не заразитися цим сонячним шаленством. - Він купив м’ячик.

- М'ячик? - Перепитую, коливаючись між тим, що дівчина говорить правду, і тим, що в той день вона була в повному астральному ударі й щось вигадала.

- Так, тенісний, - пояснила вона з такою серйозністю, ніби йшлося про покупку діамантового персня. - Він хотів сигарети, але ми не продаємо, тож узяв м’ячик. Купив чотири - так у нас іде в упаковці, але взяв із собою лише один.

- Ууу, зрозуміло, - протягнула я, і в голові склалася ще одна безглузда деталь до цього пазлу.

Я знову перевела погляд на екран. Це був знак для неї: продовжувати. І вона, на щастя, зрозуміла. Пальці знову закружляли по тачпаду, і ось через якихось тридцять секунд пікселі склалися у знайоме обличчя.

Мене наче струмом пробило. Це обличчя я знала. Знала занадто добре, щоб бодай на мить переплутати. І знати не хотіла, але не забути вже не могла. Мовчки вдивлялася в монітор, поки світ довкола відсунувся. Було тільки обличчя.

... перед тим як покинути магазин, я наостанок розвертаюся до дівчини, яка вже поправляє товар на поличках, з тією ж усмішкою до вух.

- Вибачте, - окликаю її, привертаючи увагу, - а чому ви не продаєте сигарети?

Все ж трішки дивно, вони тут, біля кладовища, згодилися б куди більше, ніж матрац для купання, або жіночі вечірні наряди.

- Я не продаю те, що може вбивати, - ніколи не бачила у своєму житті, щоб людина, вимовляючи слово "вбивати", раділа, - а мій дідусь хоч все втрачене здоров'я і спихнув на тяжку працю на заводі, але з раком легенів не посперечаєшся...