Розділ 16

Роблю крок, ще один. Ноги слухняно рухаються вперед, а очі вперто тримаються однієї точки. Я не відводжу погляду, ніби це якась магічна умова, яка не дозволяє цій будівлі щезнути. В голові навіть народжується абсурдна думка: якщо я кліпну чи озирнуся, цього магазину не стане. І тоді що? Я ж не зможу довести нікому, що він існував. Сама собі повірю радше в його відсутність, ніж у реальність такого кольорового безумства на тлі кладовища навпроти.

Переді мною - звичайна коробка. Квадратне, нічим не примітне приміщення, яких у цьому місті сотні. Але оформлення… Господи, оформлення як удар по очах усіма фарбами разом. Щось середнє між веселкою після дощу й розлитою палітрою дитячих фарб, коли малюк не може вирішити, який колір обрати, і змішує все одразу. Фасад кричить, ніби хоче перекричати тишу кладовища: там спокій, пам’ять, сірість мармурових плит, а тут бенгальський вогонь абсурду.

На стінах намальовані діти. Вони сидять у пісочниці, усміхнені, з різноколірними відеречками й лопатками, як на рекламі дешевого дитячого майданчика. Трохи далі - водні гірки, з яких з’їжджає кремезний чоловік із животом, що тремтить, мов желе, й обличчям, повним екстазу. А ще жінка, яка, здається, щойно зійшла з червоної доріжки, з сукнею в блискітках, яка абсолютно не пасує ні сюди, ні до поруч намальованої гірки.

Я дивлюся на все це, і в голові народжується тільки одне слово: сюр. Це не магазин, це декорація до сну після отруєння неякісною шаурмою. Тут є все й водночас нічого. Якщо вірити фасаду, то це іграшковий рай, і магазин купальників, і бутік вечірніх суконь. Хаос, що вдає гармонію. І ця строката радість врізається в очі на фоні кладовища, наче два світи зустрілися лоб у лоб і не можуть розійтися.

Я вдихаю. Видихаю. І роблю ще один крок.

Всередині мене точиться боротьба: одна частина кричить "тікай!", інша шепоче "зайди, ти мусиш". Мабуть, це і є мій особистий різновид божевілля - йти туди, де відчуваєш небезпеку.

Я відчиняю двері.

- Доброго дня, - слова самі зриваються з губ, хоч мозок ще опирається. І одразу розумію: людей у цьому місці не дурять. Усередині все так само яскраво, як і зовні. Лінії кольорів не зникають, навпаки - вибухають у просторі. Полички заставлені всім підряд: дитячі іграшки, яскраві м’ячі, пластикові ляльки й динозаври; поряд чоловічі плавки всіх відтінків синього й зеленого, ніби їх нашили спеціально для аквапарку; трохи далі вечірні сукні, що виблискують, немов їх вкрали з театрального гардероба.

Я ловлю себе на думці: якщо я зараз попрошу у продавчині парасольку від дощу з блискітками, то вона обов’язково знайдеться. Або, чому б і ні, катер - теж може з’явитися.

- Вітаю!

Голос дзвенить, як дзвіночок у школі. Переді мною молода дівчина. Років двадцяти, не більше. Вона виглядає так, ніби вийшла з мультфільму: яскраво-червона футболка з мультяшними на грудях, шорти кольору теплого моря й капці з Мікі Маусом, які майже пищать від щастя.

Сюр? Авжеж. А ви це просто зараз читаєте, я цей сюрреалізм в цю мить споглядаю. І поки ви думаєте - в неї не всі вдома, я з вами повністю згоджуюся. Бо хто адекватний сюди зайде? Тому я частинка цього божевілля, котре не поспішаю покинути, а навпаки - підхожу ближче до цієї продавчині з "Діснейленку"

- Чим можу допомогти? - її посмішка сяє настільки широко, що я боюся: ось-ось тріснуть щоки. - Щось порадити?

Я мимоволі вдивляюся в її обличчя. Надто щасливе. Надто ідеальне. У мене закрадається тривожна думка: чи це природний стан, чи наслідок якихось "додатків", про які краще не знати. Бо такої кількості сонця в людині я ще не зустрічала.

- Ем… - я роблю паузу, шукаючи правильні слова. - Я тут уперше. Ви давно відкрилися?

- Ні, нам лише п’ять місяців, - відповідає вона без тіні вагань.

"Нам?" - одразу підхоплює мій внутрішній голос. Кому це "нам"? Їй і її армії мікі-маусів?

- Вітаю з відкриттям, - кажу я вголос, вирішивши підлаштуватися під її гру. Якщо вже я тут, треба грати за правилами цього божевільного карнавалу. - Цікавий у вас магазин.

- Незвичний, еге ж? - сміється дівчина, і я відчуваю, як у мене починають боліти щелепи просто від думки про те, як довго вона може так усміхатися.

- Ну… так, - м’яко кажучи. У голові блискає інша думка: поліція точно має часто сюди навідуватися. Дуже часто. Бо в цій барвистій коморі радості може ховатися що завгодно. І сама продавчиня, з очима, що блищать азартом, видається мені персонажем, якого варто було б перевірити.

Але наступна її фраза змушує мене завмерти.

- Це мрія мого дідуся, - каже вона й переводить погляд повз мене, на вітрину.

Я мимоволі теж озираюся, хоча в душі вже майнула моторошна здогадка. Може, дідусь зараз "спочиває" саме там, куди дивиться дівчина?

- Він усе життя хотів відкрити свій маленький магазинчик. Щоб люди могли заходити й відриватися від суворої реальності. Щоб поверталися у свої щасливі дитячі роки, де ще не було болю, втрат, безглуздих проблем. Але… - на мить її голос тьмяніє, - завод, на якому він гарував усе життя, забрав його здоров’я. І всі його збереження пішли туди ж.

Я мовчу. У мене здавлює груди. Десь там, за спиною, через дорогу, ряди могильних плит. Можливо, одна з них - його.

- Співчуваю, - тихо кажу, й мені навіть здається, що мій голос розчиняється серед цього кольорового хаосу.

- Ні, усе гаразд! - посмішка знову розквітає, ще ширше, ніж до цього. - Дідусь завжди вчив мене, що сумувати не варто. Кожен кінець - це новий початок. Життя циклічне. Не треба робити трагедію. Світ і так є трагедією, навіщо додавати до нього ще більше болю?

Я ковтаю клубок у горлі. Ця дівчина говорить так, ніби читає маніфест нової релігії. І в її словах є сенс. Але подача… занадто світла, занадто не з цього світу.

- Ваш дідусь був мудрою людиною, - кажу я, а всередині відчуваю гостре бажання якнайшвидше звідси вийти. Бо якщо пів години тому я ледве уникнула інфаркту, то кілька хвилин розмови з цією дівчиною й мій тато точно щось запідозрить.