Розділ 15

- Слухаю, доню

Теплий, густий, майже затишний голос батька лунає з динаміка, і мені важко повірити, що десь у його тембрі ховається напруга чи неспокій. Я не хочу вірити в те, що він від мене щось приховує.

- Привіт, - кажу тихо. Голос мій не тремтить, але всередині мене щось стискається. Один раз я вже зіпсувала наші стосунки: поставила під сумнів його піклування й чесність, і ми майже стали чужими. Ні, ворогами це надто гучно сказано, та йому, напевно, боліло не менше, ніж мені. І вдруге я цього допустити не можу. - Ви там як? Як Максимка? Не сильно вередує?

- Солдат спить - служба йде, - відгукується тато.

І в тому, як він це вимовляє, є така ніжність, що мені стає солодко й боляче водночас. У його вустах навіть жарт набуває теплоти, яку я пам’ятаю ще з дитинства. Той самий строгий правоохоронець, який на службі тримав усе під контролем, варто було йому переступити поріг квартири й він одразу змінювався. Скидав броню, залишаючись люблячим татом, готовим догоджати своїй донечці в усьому.

Я думаю: Максимка буде з нього мотузки вити. По-перше, він - внук. Хлопчик. А для чоловіка це, мабуть, особлива мрія: якщо не син, то хоча б онук. По-друге, тато вже не молодий. Роки знімають із людини захисні шари, залишаючи замість них сентиментальність, м’якість, готовність відкриватися. Його броня, якою він ховав свої справжні почуття, тепер тріскає, а крізь тріщини просочується світло. І він відчуває, що не хоче нічого втратити. Що треба встигнути поділитися теплом, поки не стало запізно. А по-третє… можливо, це тільки моя думка, але я маю на неї право: тато усвідомлює, що частка провини за смерть Таміра лежить і на ньому. Нехай навіть він цього ніколи не скаже. І тепер він загладжує свою провину, вкладаючи душу й серце у виховання мого сина. Бо тут могло бути лише два варіанти. Або він зненавидів би малого, бачачи в ньому сина "в’язня", чиїй долі не зміг запобігти. Або ж обожнюватиме, як самого світла в темному коридорі. І я не сумніваюся: мій тато обрав друге. Точніше як такого вибору і не було, тут було все максимально очевидно.

- Я вже скоро буду, - кажу. Я знаю, що "солдат" може й спить зараз, але як тільки прокинеться, місця не стане й самому полковнику. Максим у мене з характером. Якщо йому щось не до вподоби, то приховувати він цього не буде. Буде відчайдушно доводити свою правоту, вимагати змінити ситуацію, чи пояснювати свої "доводи", поки дорослі не здадуться. Точно як Тамір. Уся його впертість і невгамовність ожила в малому.

- Доню, можеш не поспішати. У нас усе гаразд, - відповідає батько. Його голос стає лагідним, майже гіпнотичним. - Не переймайся. А у вас там що так тихо?

- Та я на вулицю вийшла, щоб набрати, - кажу, ковтаючи грудку, яка застрягла в горлі. І добре, що тут довкола справді ні душі - на десятки метрів нікого. Бо якби тато почув у моєму голосі напруження, він би одразу запідозрив щось недобре. - Думаю, ще від сили годинка, і я мчу до вас.

- Домовилися. До речі, - раптом його тон змінюється. Наче на зв’язку вже інший чоловік. Суворіший, офіційніший. Якби я не знала тата, могла б подумати, що це чужа людина. - Щодо вашої прописки з малим.

- Так, слухаю. Що там? - намагаюся звучати рівно. Це ще один крок, завдяки якому я хотіла відновити нашу близькість. Показати, що ми знову разом, що минулі образи позаду.

Тато запропонував прописати мене й Максима у своїй новій квартирі. Щоб ми не були, як він казав, "безхатьками". Бо ті липові гроші, що з’явилися й зависли над нами, - незрозуміло, чим усе закінчиться. А час іде. І я знаю, що без офіційної прописки навіть у садочок не подаси документи. Його пропозиція прозвучала як ще один доказ: він поруч, він бере на себе відповідальність. І головне - він залишає мені вибір. У будь-який момент, каже, можна буде виписатися.

- Завтра треба буде підійти в ЦНАП, надати документи малого, підписатися. Ну, загалом ця вся документальна катавасія, - пояснює він рівно, ніби звітує про план операції.

- Так, авжеж. Сходимо, - кажу. І справді відчуваю полегшення: у бюрократичному хаосі він готовий бути моїм тилом.

- Якщо що, то я вже з роботи відпросився, - додає тато. - Тож допоможу тобі з внуком. Не переймайся.

- Дякую, татусю, - шепочу. І відчуваю, як тепло розтікається по тілу. Бо він той, хто завжди підставляє плече. Хто в найважчі моменти не кидав, навіть коли я сама не знала, куди йти. Він знову тут. І вкотре рятує. - Люблю тебе.

- І я тебе, доню, - чую у відповідь. І саме ці слова пробивають мене до сліз. Бо це не звична його твердість, не відстороненість. Це ніжність, яка просочується крізь броню. Хай на мить, але вона справжня.

Я стискаю телефон у руці, відчуваючи, як серце б’ється десь високо в горлі.

- Ну що ж, веселіться там, не сумуйте, - знову його голос повертається до звичного тону: спокійний, серйозний, господарський. Голова сімейства.

- Не будемо, - відповідаю машинально.

Але місце, де я зараз стою, зовсім не для веселощів. Довкола - чужа земля, наповнена тінями минулого. Я озираюся, і мені здається, що навіть повітря тут насичене болем. Скільки тисяч людей ходили цими стежками, скільки з них відчували тут відчай, розпач, втрату сенсу життя... Я вдихаю глибше, і від цього холодний клубок лягає десь усередині грудей.

І серед цього всього мороку я раптом помічаю щось, що вибивається з картини. Наче хтось залишив світлу нитку серед чорної тканини. Спершу я не вірю очам, потім мружуся, вдивляюся уважніше. Серце завмирає. Це не може бути правдою. Але воно є. Воно справжнє.