Розділ 14

Я рахувала, що ті гроші з продажу квартири принесуть в першу чергу спокій. Не просто квадратні метри, а дах, у якому ми з сином могли б нарешті дихати вільно, будувати власний побут, своє маленьке, але справжнє майбутнє. Я ж так прагнула цього відчуття стабільності. Спокій, якого мені завжди бракувало. І що тепер? Я на кладовищі. Набрехала татові, що збираюся зустрітися з подругами, а сама… тут. Перед холодною плитою, де вирізьблене ім’я Таміра.

Чому? Навіщо залишила сина з батьком, і пішла сюди? Щоб переконатися, що нічого не змінилося. Що з того дня, коли я була на його похоронах, все так і є - чоловік в іншому світі. Не може фізично знаходитися в цьому. І що я вкотре собі щось вигадала, вирішивши, що той чоловік з відділку - ВІН. То знову моя уява шукає примари.

- Доню.

Голос тоненький, тихий, наче з іншого виміру. Спершу здається, що він пролунає з могили, що хтось мене кличе з-під землі. Я здригаюся, стрибаю вбік і ледь не врізаюся грудьми у гостряк кованої огорожі біля сусіднього поховання.

- Йой, донечко, вибач, - володарка цього голосу - бабуся у старій темній хустині, що ще раз підтверджує, що це навколо була гробова тиша, а не вона так голосно промовила це "доню". - Пробач, я не хотіла.

Якщо моє серце відновлює нормальний ритм роботи, а легені починають адекватно функціонувати, приводячи все тіло у звичний режим, то бабуся ось прямо зараз лякається. Чи то від моєї реакції. Чи то від того, що вона так настрашила іншу людину.

- Все гаразд, - намагаюся всміхнутися, бо розумію: якщо не вирівняю атмосферу, то ми обидві просто впадемо тут від серцевого нападу. А мені… ще один гріх на душу? Ні, дякую. Я і так живу з тягарем, який ночами душить сильніше за будь-які страхи. Він постійно мене переслідує...

- Тут рідко кого зустрінеш, - пояснює бабця, - а я принесла дати цукерки за упокій.

І демонструє невеличкий кульочок, ніби переконати, що нічого небезпечного тут немає. Простягає вперед, до мене, а там лежить кілька дешевих льодяників, два печива і маленький кексик. Дрібниця, але в її зморшкуватих руках це виглядає як святиня.

- А, так, звісно, - беру пакунок. І в голові майнула гірка думка: як же це було б тупо - зловити інфаркт через кілька смоктальних цукерок.

- Дякую, - на щастя, минулося. Ми обидві будемо жити. Я це розумію по тому, як переляк покидає це стареньке, але таке доброзичливе обличчя. - Це за мого чоловіка.

- Царство небесне, - тихо промовляю і тричі перехрещуюся.

- Дякую, - вдячно киває бабуся, начебто я їй зробила неймовірну послугу, а після повертається до надгробка Таміра, - твій чоловік?

- Ні… не зовсім, - губи ледве ворушаться. Як пояснити те, що й сама собі пояснити не можу?

- Такий молоденький, - скрушно хитає головою жінка, від чого у мене грудка в серці стає, загороджуючи пропуск повітря. - Так жаль.

- Дякую, я тоді буду йти, - відчуваю, що ця грудка зростає у розмірах, варто іншій людині розділити моє горе, і усвідомлюю, що якихось пару секунд й мені доведеться вигадувати відмовку для батька. Чому я ходила на зустріч до подруг, щоб трішки розвіятися, повеселитися, а повернулася з червоними очима, ніби від сліз.

- До речі, - жіночка не реагує на мої слова, примружується, вчитується в інформацію, написану на надгробку, - біля цієї могили часто бачу чоловіка.

Мене ніби скували кайданками. Ноги йти не можуть. Руки застигли по швах. А серце кровоточить, бо ці залізяки тиснуть, тиснуть...

- Якого чоловіка? - Кисню ще менше, бабуся своїми словами вибила залишки, але тепер просто піти - не реально.

- Та хто його знає, - зітхає вона, знизує плечима. - Зазвичай, сюди рідко хто приходить. Не найкраще місце для проведення вільного часу. Але точно знаю: цей чоловік приходить сюди доволі часто.

Її слова падають на мене важким свинцем. У голові гуркотить: чоловік… часто… сюди. Тамір? Чи знову я божеволію? Або, може, батько?...

- А як цей чоловік виглядав? - Нехай вже вибачає, що я її перебиваю, але ж сама почала.

- Ну, доволі таки високий, великий, - роздумує над іншими характеристиками, а потім видає те, що мене розчаровує остаточно, - та і все. Я ж погано бачу, не роздивилася, тільки помітила, що хтось тут часто буває.

- А як давно ви його бачили? - губи самі питають, ще до того, як мозок встигає осмислити.

- Та майже щодня, - жінка зітхає, повертаючи погляд на свій хрест. - Я тут постійно. Без свого… і дня не можу. Все чекаю, коли покличе. Так вже хочу до нього…

Її слова зливаються у фон, але я чіпляюся лише за одне: майже щодня...