Розділ 13

- Як він? - вриваюся у квартиру так, ніби збираюся її пограбувати. Ключ ледве не ламається в замку - рука не слухається, пальці тремтять так, що саму це злісно дратує. Я штовхаю двері стегном, на ходу скидаю кросівки, одна кросівка б’є в стіну і глухо падає, як камінь у воду. Мені все одно. Далі - коридор, вузький, із кривим дзеркалом, у якому я розмита тінь, і ця тінь мчить, немов за нею женеться щось темне.

- Гей, гей, ану стій, - Даніела встигає перехопити мене, притискаючи долоні до моїх плечей - теплі, живі, заземлюючі. Її голос як долоня на потилиці, що притримує, аби не впасти. - Подивися на мене, Аніт.

Подивитися найважче. Очі самі косяться на двері кімнати, де спить мій маленький, моє життя, мій Всесвіт, що вмістився в одному дитячому ліжечку з ведмедиками на бортиках. Двері прочинені рівно настільки, щоб світла смуга лягала на підлогу і ще метр на моє терпіння.

- Ти чого? - Цілком логічне запитання, риторичне, - з Максимкою все гаразд. Чуєш?

"Все гаразд" - це словосполучення помалу-помалу пробивається крізь напружену свідомість, і потроху кидає коріння, там закріплюючись.

- Я на хвилинку, добре? - звучить абсурдно: просити дозволу побачити власну дитину у людини, якій він не родич. Але зараз у мене немає логіки. Є лише потреба.

- Тільки тихо, - подруга прикладає палець до губ, відкриває двері ширше і відступає. Її погляд ковзає по мені - оцінює, чи тримаюся. Я ледве.

У кімнаті прохолодно. На підвіконні - кружка з ромашкою, моя вчорашня спроба приручити нервову систему. На сушарці - крихітний боді, одне з них із жирафою, що дивиться вгору, ніби теж хоче дихати глибше. А посеред цієї маленької планети він. Розкинувся зірочкою, як тільки вміє новонароджений Всесвіт: ручки розкриті, долоньки як мушлі. Легкі ритмічні видихи, ледве помітний рух грудей, і тінь вій на щічці.

Я клацаю внутрішнім вимикачем паніки. Не вимикається. Але робиться тихіше. Я підходжу ближче, обережно нахиляюся, торкаюся губами волоссячка - воно пахне шампунем для немовлят і моєю шкірою. Мені хочеться розплакатися і сміятися одночасно, і я роблю щось середнє: витискаю сміх, схожий на схлип. Потім відступаю і так само тихо зачиняю двері.

У коридорі Даніела вже чекає з двома речами: склянка води й маленький пухир із таблетками, прозорий, на якому синіми буквами щось заспокійливе.

- Ти як? - вона простягає склянку.

Я беру двома руками, ніби це кришталевий глобус, і роблю довгий ковток. Холод розтікається по шлунку, по ребрах, виходить у плечі. Трохи. Краще.

- Що це? - киваю на таблетки.

- Заспокійливе. Найм’якше. - перевертає упаковку і показує назву, мов печать безпеки.

- Дякую, не треба.

Прийняти - це як випасти з реальності. А я не маю права. Часи, коли я думала лише про себе, закінчилися тоді, коли він перший раз схлипнув і я зрозуміла, що моє "я" тепер множиться на "ми".

- Що там? Когось впізнала?

Звичайно, Даніелі цікаво. Авжеж, мені ця тема неприємна. Та подруга завжди поруч, завжди підставить плече допомоги, тож...

- Ні, але..., - тільки зараз я починаю потроху аналізувати. По дорозі сюди я йшла, що більше нагадувало біг, і бажала тільки одного - побачити сина. Переконатися, що з ним все добре. Ніби цей привид з минулого прийшов, і міг заподіяти шкоди моєму хлопчику. - А ти не знаєш... можна змінити відбитки пальців?

- Відбитки пальців? - Дівчина хмуриться, і дивлюся що поглядає на таблетки, які ще не сховані, на столі лежать, - хтозна. Але можна дізнатися.

"Можна дізнатися" звучить у її вустах так просто, неначе ми шукаємо рецепт кексу.

- Як? - В неї ж ніби ніхто не працює в поліції... А з татом я поки що не готова говорити з приводу того, що сталося у тому відділку. І поза його межами...

- Та запросто.

Для неї - запросто. Вона знаходиться в адекватному стані. Тоді як я взагалі забула про такий винахід людства як мобільний телефон, який наразі спостерігаю в руках подруги.

- Ну..., - буквально декілька секунд, і дівчина вже в щось там вчитується на екрані свого гаджета, - є декілька випадків за історію, які згадуються найчастіше і які виглядали найбільш резонансні.

- І як… це реально? - питаю, дивлячись на її пальці, що проскакують через стрічки тексту. - Тобто… можливо?

- З найбільш популярного - травми, опіки, неправильне поводження з хімікатами, - перераховує, а я задумуюся стосовно того, на що готовий ВІН був піти, щоб змінити ці відбитки. Тамір настільки відбитий, що міг спеціально і руку підпалити, і якоюсь отрутою облити. Якщо треба - то зможе.

- Виходить, що це доволі таки реально? - Отже, існує проста логіка. Нічого надзвичайного. Просто трохи болю. Трохи старань. І тебе вже немає в базі даних. 

- Я б так не сказала...

Даніела вчитується так, ніби це найцікавіше, що вона читала за все своє життя. Ніби там йдеться не про опіки та жахливі речі, а про нову колекцію одягу. І дівчина щось вже придивилася, до чогось прицінюється.

- Відбитки справді можна змінити, - продовжує, тепер вже підіймаючи на мене погляд, роблячи такий собі висновок з побаченого, - але не кардинально.

- Тобто не кардинально? - Вона ж сама тільки но сказала, що можна, тоді що це за дивні уточнення?

- Тобто їх не реально повністю змінити. Спроби щось скорегувати залишають рубці, шрами, але старий малюнок шкіри нікуди не дівається. І були навіть випадки, що ці шрами та рубці навпаки - ще краще підкреслювали відбиток пальців тої чи іншої людини. Випадків реальної зміни відбитків до цього часу не існує.

Тоді... як?