Розділ 12

- Ви головне не нервуйте, все буде добре.

Ці слова лунають так буденно, наче він щодня стикається з розбитими людьми. Можливо, так і є. Але хіба це має значення? У кого "все буде добре"? У нього? У пана капітана? Майора? Та яка, до біса, різниця, хто він - погони не замінюють співчуття. Чи, може, в мене буде добре? В тієї, що ледь не загинула, народжуючи? В тієї, чия дитина ніколи не побачить свого батька? В тієї, чию квартиру обчистили якісь покидьки, поки вона ще навіть не навчилася правильно вкладати немовля в ліжечко?

- А це буде довго тривати? - Питаю, хоча відповідь для мене не має значення. Я вже тут. У відділку поліції. Місці, де стіни пахнуть потом, сигаретним димом і безнадією. Йду слідом за правоохоронцем, який з усмішкою повідомляє, що "пророблено величезну роботу" і тепер у них є підозрювані. Ніби це мене мало втішити.

Це ж ті самі кошти. Ті самі, які мій батько віддав мені після продажу своєї квартири. Він сподівався таким чином хоч частково спокутувати свої гріхи. І я взяла їх, бо в мене не було вибору. Мати-одиначка. Без роботи. Без житла. Без надії. Про дитину знає тільки Даніела, моя єдина подруга. А вона теж не супергеройка. І так чином може залюбки допомагає.

Коридори в відділку здаються нескінченними. Просякнуті порожнечею, холодом, байдужістю. Навіть якщо ти не підозрюваний, навіть якщо прийшов як потерпілий - тут легко відчути себе винним. Тисне не лише бетон під ногами - тисне атмосфера. Пробирає до кісток.

- Головне не швидкість, а якість.

Це був жарт? З якого жанру? Абсурд? Чорна комедія? В його голові, мабуть, звучить цілком пристойно. Але в моїй - знущання. Хочеться кричати, але я ковтаю все в себе.

- Думаю, хвилин за двадцять закінчимо, - додає вже трохи роздратовано. Образився, що я не підтримала його "дотепність"? Вітаю, тепер і він має претензії.

Я мовчки йду далі. У голові - хаос. Дитина залишилася з Даніелою. Вона ніколи не мала справи з немовлятами. Та і я сама ще вчуся, що означає бути мамою. Куди бігти, коли дитина кричить? Як тримати пляшечку? Чим відрізняється плач "голодна" від "підгузок"? Це цілий новий світ. І я в ньому ще турист. А зараз, здається, ще й в’язень.

Сподіваюся, що мала засне й не прокинеться до мого повернення. Інакше доведеться компенсувати подрузі стрес хоча б оплатою її наступного фарбування волосся. Бо після такого вечора сивини точно додасться.

- Сідайте ось тут, будь ласка, - майор-капітан заводить в якусь кімнату, де навколо сірі стіни й з меблів тільки невеличкий столик та старенький стільчик, на який і вказує чоловік. - Коли я вийду, ми вимкнемо світло. Це для вашої безпеки, щоб вас не було видно. Ви зможете бачити все, але вас - ніхто.

- А якщо я помилюся? - Питаю майже пошепки. Це ж не гра. Я маю впізнати людину, яка змінила моє життя. Якусь тінь із минулого. А я пам’ятаю тільки загальні риси: коротке темне волосся... Ніби карі очі... Все. Як можна когось на цьому засадити?

- Це лише частина слідства. Просто елемент збору доказів. Ви ні на що не впливаєте остаточно, - відповідає він знову тим самим професійно-байдужим тоном.

- А мене точно ніхто не побачить? - Не за себе боюся, за дитину. Бо тато не буде дбати про малечу, дізнавшись від кого я народила. Він навіть до цього часу не в курсі того, що став дідусем. Даніела? За що їй таке покарання? Тож я мушу себе оберігати, щоб за дитину дбати.

- Це виключено. Злочинці знаходяться за спеціальним непроникним для їхніх очей склом, тож можете не хвилюватися.

Злочинці? Отже, тут будуть всі люди, які свого часу зробили щось лихе? І я стала однією з потерпілих?

Поки я над цим задумуюся, поліціянт виходить за двері, а наступної миті все поглинає темрява. Переді мною скло, ніби екран кінотеатру. Але замість фільму — сцени з мого власного життя. Можливі обличчя тих, хто вдерся до мого світу, розтрощив його і залишив уламки.

Це точно не випадково зловлені люди на вулиці. Така думка відвідує мою голову, коли я бачу першого "кандидата", в якого немає ні зубів, ні клепки, тому він шаленим поглядом впивається в це скло, і по моєму тілу проходить тремтіння. Навіть попри те, що він не в цьому приміщенні. Навіть попри запевняння правоохоронця, що мене ніхто не бачить. Страшно.

Та не так страшно, як поява іншого чоловіка. Обличчя якого посічено двома здоровезними шрамами. І логічне питання виникає - як можна було такі порання отримати? Його рубали? Ножами різали? На частини розділювали? Як?

Вони страшні. Обидва злочинці. Це сто відсотків. Але вони й не ті, хто мене обікрав. Бо я б таких запам'ятала. Такі просто так з пам'яті не вивітрюються.

Але коли перед склом виявляється третя особа. Третій підозрюваний. Я перестаю дихати. Завмираю. Разом із серцем. Боюся поворухнутися. Бо попередні двоє небезпечні, божевільні, але живі. А цей... Цей ВІН. Батько моєї дитини. Котрий помер. На похоронах якого я була, а тепер...

Я завмерла ще кілька секунд у темряві, навіть після того, як двері прочинилися і світло холодним потоком вдарило мені в очі. Ноги були ватяні, серце билося так гучно, що, здавалося, його чує весь відділок. Кожен удар відлунював у вухах, наче барабан на параді.

Вийшла з кімнати впізнання так, ніби з операційної - порожня, розрізана, слабка. В легенях бракувало кисню, але в горлі стояв камінь. Хотілось відкашлятись, закричати, втекти, але тіло не слухалося.

Поліціянт чекав під дверима, і його обличчя було як бетонна стіна. Ніякого співчуття. Ніякого подиву. Просто чергове "завдання". Йому байдуже, що для когось ця процедура розламане життя.

- Ну? Ви когось упізнали? - голос рівний, навіть надто рівний.

Я розтулила губи, але слова застрягли, немов хтось зсередини тримає їх залізною рукою. Бо як пояснити, що бачила того, кого вже поховала? Кого тримала в серці лише як спогад, як біль, як тінь? Хто повірить?