Розділ 11

Я йшла з відділку, немов витиснута ганчірка. Здавалося, що все живе витекло з мене на тих холодних пластикових стільцях, у прокурених, задушливих коридорах. Там, де кожне "ми спробуємо" звучало, як вирок, як констатація того, що насправді вже нічого не буде. Ні спроби, ні надії, ні майбутнього.

Малий спав у мене на руках. Він був важкенький, теплий, та ця вага не тиснула, а тримала мене на землі. Він був моїм якорем, тим, що не дозволяв розсипатися на шматки від безсилля. Його обличчя, розслаблене уві сні, з дрібними зморшками біля носика, було єдиним, що дарувало мені хоч якийсь сенс у цій безнадійній тиші.

Тато йшов поруч. Мовчав. Його плечі - трохи згорблені, але вперті, як завжди. Він ішов рівно, з тією внутрішньою впертістю людини, що ніколи не здається. І від цього мені боліло ще більше. Бо я бачила, як ця впертість стикається з моїм розпачем і розбивається об нього, як хвиля об бетон.

Ми не промовили ані слова аж до квартири. Нової. Тієї, куди він допоміг мені перевезти речі. Тут усе чуже: стіни з дешевими шпалерами, які тхнуть пилом і чужим життям, старий диван, у якого на тканині назавжди застигли плями часу. Нічого затишного. Але дах над головою. І я знала - це завдяки батькові. Він не просто приїхав. Він власноруч тягав мої сумки, гойдав малого, коли я не мала сил, і навіть у поліції говорив за мене, коли мої губи вже не могли скласти жодного слова.

У відділку мені сказали: "ми візьмемось за справу". Та їхні очі видавали інше - байдужість, втомлену відмову. Подібні інциденти трапляються рідко, а з’ясувати, де саме "зникли" справжні гроші, майже неможливо. Вони перевірили камери і підтвердили: Тарас Миколайович виносив лише той згорток зі шматом шпалер. Ніяких пакунків, ніяких грошей. Його очі, коли я обережно, ледве натякаючи, допустила думку, що могла б підозрювати його… Я досі відчувала той погляд у грудях. Там було стільки образи, що мені здавалося я сама собі найгірший ворог.

А ще той чоловік у під’їзді… Сірий капюшон, ковзкий погляд, худорляві плечі. Я описала все поліції: його зріст, худорлявість, навіть те, як він дивився на коляску. Вони уважно слухали, а потім стенули плечима: "Замало. По такому опису пів міста". І все. Тиша. Безвихідь.

Я сіла на край дивана, опустила малого в колиску, накрила його ковдрочкою. Дивилася, як він дихає, як ритмічно підіймається маленька грудка, і в горлі наростав клубок, який неможливо проковтнути. Хотілося кричати, роздирати стіни руками, бити кулаками по всьому навколо: "Де вони? Де ті гроші, що були моїм єдиним шансом?!" Але замість цього я тільки стирала сльози з обличчя - одну за одною.

Тато присів поруч. У його руках була чашка чаю, який він сам заварив. Я навіть не мала сили здивуватися. Батько поставив чашку на стіл і тихо сказав:

- Якщо навіть ці гроші не знайдуться, я дістану ще. У тебе й у малого буде дах над головою.

Я дивилась у підлогу, і слова самі вирвалися з мене:

- Може, це доля?

- Що ти маєш на увазі? - Батько нахилився до мене, намагаючись прояснити, що я маю на увазі.

Я обхопила руками коліна. Здавалося, що таким чином я в безпеці. Така собі доросла подоба "будиночку" з дитинства, в якому ми себе відчували максимально комфортно.

- Може, так мало бути. Що ми з тобою живі. Що я залишилась із сином. А гроші… вони мали зникнути.

Я сама здивувалась, коли почула себе. Але в цій фразі було все моє виснаження і, можливо, крихта надії, що цей жах має сенс. І тут як удар у серце - спогад про нього. Про Таміра. Про той день. Як він кинувся рятувати тата. Як витягнув його з пастки смерті, сам залишившись там. Його очі, його руки, його голос… Вони поверталися до мене, як примара, і я відчувала, що все в моєму житті так чи інакше крутиться навколо нього. Як той глобус, котрий зробив одне коло, і йде на друге...

Тато різко глянув на мене.

- Знову він… Асю, доню, ти й досі не можеш його відпустити?

Його голос був різкий, як батіг. Я здригнулась. Але відчула, що далі мовчати не маю права. У грудях калатало серце, кожен удар лунав так гучно, що мені здавалося - зараз воно вискочить назовні.

Я повільно піднялась, підійшла до колиски, глянула на сина. Його обличчя було спокійним, навіть трохи усміхненим уві сні. Мій малюк. Його спадкоємець. Наше дитя.

Я повернулась до батька. Він сидів, сперши лікті на коліна, і дивився на мене важким поглядом.

- Тату… - мій голос тремтів, але я зібрала рештки сміливості. - Є одне, що ти мусиш знати.

- Що ще? - Батько наче втомився від усього, але в його очах загорівся вогонь - злий, пекучий. Готовий до боротьби з кожним заради доньки та внука.

Я вдихнула глибше, наче перед стрибком у холодну воду.

- Саме він. Тамір. Він батько моєї дитини.

Тиша вибухнула між нами. Тато спершу не повірив. Я бачила, як його обличчя застигло, очі розширилися. Потім він різко підвівся. Його кроки гупали по підлозі, ніби він шукав вихід із клітки.

- Ти з глузду з’їхала?! - вигукнув. - Він… він же… — його голос зірвався, і батько не закінчив.

- Так, - я дивилась прямо йому у вічі, навіть коли мої щоки горіли від сорому. - Це його дитина. Він врятував тобі життя, тату. І дав мені… інше життя.

Батько різко розвернувся до мене. У його руках тремтіння, кулаки стиснуті до білого. Я боялась, що він гримне чимось, рознесе цю жалюгідну квартиру. Але він тільки важко опустився назад на стілець. Провів долонями по обличчю. Голос став глухим:

- Господи, Асю… Чому ти мовчала?

Сльози нарешті прорвалися крізь мене.

- Бо знала, що ти зненавидиш. І не хотіла, щоб ти зненавидів мого сина ще до того, як він навчиться говорити...