Розділ 10

Я сиділа на краю ліжка й кілька разів поспіль набирала номер, стираючи його і знову вводячи. Коли нарешті натиснула “дзвінок”, то серце підскочило так, що я ледве не кинула телефон на підлогу. Тонкі гудки здавалися довшими за цілу вічність, і в кожному з них бриніло: "а що, якщо не візьме? Або ще гірше - відмовиться?"

- Так, слухаю, - голос Тараса Миколайовича був рівний, трохи хриплуватий, ніби його вирвали з буденних справ.

- Це… Ася. Квартирантка. Ви могли б сьогодні приїхати? - Я ковтнула повітря, аби голос не зірвався. - Дуже треба.

Він не уточнював навіщо. Лише сухе:

- Скоро буду.

І в трубці пролунали короткі гудки.

Я поклала телефон на стіл, і відчуття було таке, наче я підписала собі вирок. У кімнаті було задушно, хоча вікно було відчинене. Я ходила туди-сюди, погладжуючи дитячий комбінезончик, який сушився на спинці стільця, і кожні кілька хвилин ловила себе на тому, що підходжу до шафи, де зберігалися ті прокляті гроші. Тепер вони здавалися не спадком, не дарунком батька, а отруєним корінням, яке почало душити мене й малого.

Коли дзвінок у двері нарешті пролунав, я здригнулася так, ніби мене вдарили струмом.

- Хвилинку, – видихнула і, перехрестившись подумки, відчинила.

На порозі стояв Тарас Миколайович. Звичний, злегка з розпатланим волоссям. Але очі його були якісь насторожені. Він не зайшов відразу, підняв голову, глянув угору, тоді обернувся назад, оглянув сходовий майданчик, мов шукаючи підтвердження своїм тривогам.

- Що знову тече? - Спитав він різко. - Чи, може, вже горить?

Я стиснула руки на дверях, щоб не зірватися. Ось чому чоловік без зайвих роздумів приїхав. Ось чому вже через годину стояв на порозі квартири. Він гадав, що я знову наробила біди.

- Ні. Нічого не тече і не горить. Просто… мені треба з вами поговорити.

Він увійшов, ніби це була якась повинність. Начебто це не його квартира, а чоловік не дуже любить ходити в гості. 

Я показала на стіл, але він лишився стояти.

- У чому справа? - голос рівний, але холодний, як лід. З моменту останньої зустрічі наші відносини явно погіршилися. І я не могла його в цьому звинувачувати, враховуючи яких збитків завдала...

Я відчула, як ноги підкошуються, та все ж змусила себе заговорити:

- Я сьогодні була у нотаріуса, - не знаю навіщо Тарасу Миколайовичу ця інформація, але варто було з чогось почати. - Вони сказали, що гроші підроблені. Ті, що я принесла для покупки квартири. Половина пачки - фальшивка.

Я відчула, як мої слова зависли в повітрі, як гіркий дим, а він лише насупив брови.

- І? - сухо кинув. - До чого тут я?

- Розумієте… - я зам’ялася, і щоки спалахнули соромом. - Ці гроші… вони точно були справжні, коли тато передавав їх мені. Я впевнена. І виходить, що єдиними, хто мав доступ до квартири, де вони лежали, були я і ви.

Я ледве вимовила ці слова. Мені хотілося провалитися крізь землю.

Брови чоловіка піднялися догори.

- Тобто ви підозрюєте мене? - голос злегка здригнувся, але від цього став ще холодніший. Я ніби залізла у ванну з крижаною водою.

Я опустила очі, стискаючи руки до болю.

- Я не знаю… Просто… більше ніхто не мав ключів.

Довга пауза. Він стояв, схрестивши руки, й дивився так, ніби бачив перед собою не людину, а проблему, яку треба якнайшвидше прибрати з дороги.

- Знаєте що, - нарешті заговорив, - навпроти будинку є кіоск. Там стоїть камера. Можете сходити й подивитися, чи я щось виносив із вашої квартири. Точніше, з моєї. 

Уточнив, щоб я не забувала, хто власник цього житла. Хто диктує умови, а хто цих умов притримується, а не висуває якісь претензії чи звинувачення. 

- Крім мокрих шпалер, – останні слова він вимовив із гіркою насмішкою, ніби шпурнув у мене камінь. - Я нічого звідси не виносив.

У горлі знову зібрався клубок. Я стиснула руки на колінах, відчуваючи, як сльози печуть очі.

- Я не хотіла вас образити… просто не розумію, як так могло статися…

Він махнув рукою, наче відмахнувся від набридливої мухи.

– А я не хочу слухати. Ви мене в чомусь підозрюєте? Чудово. Це ваші проблеми. Але тоді слухайте мене уважно: щоб завтра до вечора вас тут не було. Збирайте речі, беріть малого і вибирайтеся. Мені це й дарма не здалося.

Моє серце зупинилося.

- Що? Як?.. Куди?..

- Це вже ваші проблеми, - його голос обірвав мене, мов ножем. - Я не збираюся терпіти, щоб мене ображали у власному домі. І ще одне: якщо не виїдете до завтра - викличу поліцію. Бо, виходить, ви й платили мені фальшивими грошима. Адже так виходить?

Я застигла. У грудях щось хруснуло, ніби ламалася кістка. Сльози самі покотилися щоками. 

Я намагалася щось сказати, виправдатися, пояснити, але голос зрадницьки захлинався риданням.

Тарас Миколайович дивився на мене рівно, байдуже. Ніби перед ним не жива жінка з дитиною, а меблі, які треба винести з квартири. 

Двері за його спиною зачинилися з сухим стуком. І залишилася тиша. Лише схлипування малого в ліжечку, який відчув мій відчай, і моє власне тремтіння. 

У голові звучали його слова: “завтра… поліція… фальшиві гроші… вибиратися”.

Світ згорнувся до цих кількох фраз. Немає грошей. Немає квартири. Є лише я. І мій син. У цьому жорстокому світі, який безжально вибиває землю з-під ніг, і об яку я раз за разом розбиваю носа...