Розділ 9

Мої пальці тремтять так, що я мало не випускаю сумку з рук. Наче в них не кров, а крижана вода, і вона не дає втримати нічого. Я відчуваю, як тканина ремінця ріже шкіру, а все одно не можу зосередитись на хватці. Перед очима лише постать нотаріуса. Його тонкі пальці вже торкаються кнопок телефону. Здається, ось-ось пролунають фатальні слова: "Поліція, приїдьте негайно, тут підробка". І цей звук буде, як вирок. Як рубіж між "до" і "після".

Серце гупає так, що я чую його у вухах, у скронях, у грудях - ніби це єдиний звук у світі. Горло стискає, рот пересихає, я намагаюся ковтнути, та язик липне до піднебіння. Очі застилає сльоза, одна єдина, що зрадницьки вирвалась і скотилась униз. Я відчуваю, як її гарячий слід розтинає мою щоку. І вже за мить ще кілька подруг готові ринутися вслід за нею, перетворивши мене на мокру ганчірку відчаю.

Я нічого не розумію. Нічого! Мене кидає то в холод, то в жар. Хочеться то скинути з себе одяг, то обійняти руками, щоб трохи зігрітися. Як таке може бути? Це ж гроші від батька… Вони справжні. Вони - моє майбутнє. І раптом вони перетворюються в пастку. В купу паперу, яка ще й може затягти мене до в’язниці.

Я нічого не розумію. Нічого! Голова обертається в пустоту, немає жодної логіки, лише хаос. Мене кидає то в холод, то в жар. То хочеться розірвати на собі одяг, бо здається, що він душить. То навпаки - притиснути руки до плечей і зігнутися, щоб зігрітися й зникнути в самому собі. Як таке можливо? Це ж гроші від батька! Справжні! Його останній дар, його спокута, його вибачення. Вони були моїм майбутнім. І в одну мить перетворились у пастку. В купу паперу, яка може не лише розсипатися під пальцями, а й затягти мене у в’язницю.

- Це… якась… помилка, — шепочу, більше до себе, ніж до когось. Але голос вже не слухається, зривається, і замість твердої інтонації виходить ридання. - Це гроші мого тата…

Нотаріус не слухає. Його рухи методичні, холодні, як у людини, що звикла працювати з "небезпечними випадками". Телефон миготить зеленим вогником, і в голові вибухає страшне слово: "поліція". Я вже бачу, як двері цього кабінету розчиняються й заходять люди у формі. Впевнено. Сухо. Без жодного співчуття. Вони повідомлять мені, що я затримана, і клацання наручників обпечуть зап’ястки. Мене заберуть - із цього кабінету, з цього життя, від мого сина. Сьогодні я можу його більше не побачити. Ніхто не знає, коли ще дозволять. І саме це найжахливіше. Не холодні стіни камери. Не бридка їжа. Не тісний простір. Найстрашніше - що день за днем минатиме без мого малого. Без його запаху, без його пальчиків, без його "ма-ма".

І саме в цю мить, коли всередині все готове вибухнути, чується несподівано м’який, тремтливий голос:

- Зачекайте, - це говорить старенька. Господиня квартири. Її тон такий спокійний, але водночас наповнений силою, яку я б від неї ніколи не очікувала. Адже він притаманний більше молодій дівчині, в якої все життя попереду, а не похилій людині на заході долі... - Будь ласка, не поспішайте.

Нотаріус завмирає. Його пальці застигли на кнопках. Погляд з-під скелець ковзає по обличчю жінки. Я бачу, як він стискає губи, наче йому довелося проковтнути щось гірке.

- Пані Маріє… - нотаріус починає сухим голосом. Йому очевидно не подобається, що хтось псує "грандіозні" плани з вилову "криміналітету".

- Ні, - жіночка м’яко підіймає руку, і я вперше бачу в її жесті не слабкість, а материнську твердість. - Не треба кликати правоохоронців. Це ж молода дівчина. Тим паче мати. Мабуть, трапилось непорозуміння. 

У мене перехоплює подих. Я не вірю, що чую ці слова. У світі, де всі підозрюють усіх, де кожен перший ладен затоптати іншого, ця старенька чомусь встала на мій бік. Не знаю чому. Але саме зараз це звучить, як найцінніший подарунок. На всі минулі та майбутні дні народження.

- Але ж… підробка очевидна, - нотаріус упирається. Його пальці все ще стискають телефон.

- Ви ж самі казали: бувають випадки помилок, - тихо відповідає жінка. - Я прошу вас не поспішати з висновками.

Її чоловік, сивий і мовчазний, сидить поряд. Він опустив очі вниз, наче роздивляється власні пальці. Ні слова. Ні заперечення, ні підтримки. Просто тиша. Наче вода в рота набрав. І саме ця мовчанка б’є мене сильніше, ніж слова нотаріуса.

- Ну добре, - нарешті зітхає нотаріус, прибираючи телефон убік. - Але ви розумієте, що відповідальність у такому випадку лежить не тільки на мені.

Я видихаю так, ніби щойно вирвалась із-під води. Сльози течуть по щоках, і я навіть не намагаюсь їх зупинити. Повертаюся до старенької:

- Дякую… - слова рвуться зі мною разом із риданням. І тільки завдяки цій людині це не сльози розпачу. - Я навіть не знаю, як… Дякую вам, що повірили. Ви не уявляєте, що для мене це означає. Я справді не знаю, що з цими грошима не так... Як так сталося... Вибачте...

Старенька злегка посміхається, але в цій усмішці є і сум, і втома. Наче вона знає, що світ занадто жорстокий, щоб довіряти так сліпо. І все ж довірилася. Повірила мені, хоч факти ось, так сказати, на обличчя. Беззаперечні.

Я тремтячими руками збираю гроші назад у пакет. Вони тепер здаються мені не ключем до майбутнього, а чужою отрутою, яка ледь не зламала моє життя. 

Коли я виходжу з будівлі нотаріальної контори, сонце сліпить очі. Але замість тепла відчуваю тільки порожнечу. І страшну втому. Єдине, чого хочу зараз - побачити сина. Обійняти. Пригорнути так, щоб жодна сила у світі не змогла нас розділити. Адже коли я йшла сюди, то навіть уявити не могла, що сьогоднішнє розставання з малим може затягнутися на кілька років. Як мінімум на кілька років...

Дорогою додому я набираю номер тата. Слухавка клацає, його голос звучить рівно, навіть трохи здивовано:

- Ась, що трапилося?

Він вже ніби наперед знає, що я не просто так набираю. Відчуває? Скоріш за все, так, бо я навіть думати не хочу, що ця підробка якось з ним пов'язана. Його рук справа. Та все ж емоції стримати не виходить і я надривно видаю: