Розділ 8

Після того дня з водою, мокрими шпалерами й холодним поглядом господаря, в мені щось клацнуло. Я не могла більше жити в чужих стінах. Кожен кут цієї квартири, кожен дріб’язковий докір - як голка під нігтем. І найгірше - страх. Страх, що гроші, які мені віддав тато після продажу нашої колись такої улюбленої квартири, можуть зникнути. Один невдалий збіг обставин і все, вони перетворяться на мокрий папір чи просто розчиняться у чужих руках. Тому я вирішила: чим швидше куплю своє житло, тим швидше зможу спокійно дихати. Без “сусідів знизу”, без господарів, які дивляться на мене, наче я винна в самому факті свого існування.

Я знайшла її на другий день - квартиру, яка чіпляє. Не просто гарна, не просто зручна. Вона була... тепла. Світла. Така, в яку хочеться приносити свої речі, свої запахи, свої сни. Господарі - літня пара з втомленими очима, але досить таки приємні люди. Вони назвали ціну і я навіть не торгувалась. Навпаки, запропонувала більше, аби вони погодилися швидше оформити угоду.

- Ви впевнені? - Навіть рієлтор зиркнув на мене з підозрою. Скоріш за все, не так часто люди готові так легко розставитися зі своїми кровно заробленими коштами без торгу, та ще й пропонуючи більше.

- Абсолютно, - я видихнула, ніби це останній екзамен у моєму житті. Хоча цей етап був в тисячі разів важливіше ніж сотня екзаменів, котрі залишилися за плечима. - Я хочу саме цю квартиру.

Усмішка старенької господині була м’якою й трохи розгубленою. Можливо, вони чекали важких переговорів, нервових знижок, а отримали навпаки - пропозицію швидко закрити питання. Я бачила полегшення в їхніх очах. І це мене навіть гріло.

Ми домовились зустрітися у нотаріуса для підписання договору та передачі коштів. Рієлтор сказав, що гроші найкраще принести готівкою, “щоб не чекати банківських переказів” і одразу розрахуватись. Все складалося чудово, бо у мене все готівкою. Краще не вигадаєш!

Наступного ранку я дістала з шафи пакети з грішми. Вони пахли папером, трохи вологістю, і ще - дивною сумішшю надії та страху. Я розклала купюри на ліжку, ніби готую подарунок. Перелічила двічі. Провела пальцями по ребрах кожної пачки, як перевіряють тканину перед тим, як шити з неї сукню. Я знала: це ключ до нового життя. До безпеки для мене й для сина.

Коли я запакувала гроші назад, всередині було щось схоже на тремтливу радість. Мені хотілося просто сьогодні пройти всі етапи - підписати, передати, отримати ключі. Щоб уже ввечері я могла зайти у власну квартиру й відчути, як вона стає “нашою”.

У нотаріальній конторі пахло кавою та старим деревом. Вузький коридор, кілька кабінетів, тиша, яку лише іноді розривали дверні ручки. Мені виділили невеликий стіл у кутку, поруч власники квартири, напроти - нотаріус і рієлтор.

- Отже, зараз ми підпишемо основний договір, потім ви передаєте кошти продавцям, - спокійно пояснював нотаріус, розкладаючи перед нами папери.

Я кивала, але пальці вже тремтіли. Я відчувала кожен удар серця в кінчиках рук, коли діставала гроші. 

Господар квартири, сивий чоловік із лагідними очима, простягнув руки так, ніби бере щось крихке, наче боявся пошкодити. Його дружина навіть усміхнулась.

- Перерахуємо? - запитав нотаріус, і ми кивнули.

Він почав пересувати купюри через детектор. Клац, клац - зелена лампочка миготіла, підтверджуючи справжність. І кожне "клац" це маленький, але впевнений крок до того прекрасного житла. До світлого майбутнього, в якому ніхто не буде говорити де та яку картину повішати, які шпалери не можна переклеювати, і глядіти за дитиною, щоб вона не зіпсувала "сучасний" ремонт.

Перші кілька пачок пройшли без проблем. Я вже розслабилась, навіть усміхнулась і саме в цю мить почувся сухий, короткий сигнал. Який тут же змусив зациклити погляд на цьому "підрахунцю". Червоне світло. Ніби "стоп". Не поспішай.

- Щось не так? - Я нахилилась уперед, хоча всередині вже почав рости клубок холоду. Щось не так. Очевидно. До цього миготіло тільки зелене світло, а тепер воно ріже очі червоним.

Нотаріус провів купюру ще раз. І знову. Червоний.

- Купюра не справжня, - він сказав це буденно, але його погляд став іншим. Прищуреним. Підозрілим. І все це адресовано в мою сторону. Ніби безмовне запитання: "як ви це поясните?"

- Не може бути! - У мене різко пересохло в роті. - Це... це гроші від мого батька. Він недавно продав квартиру та…

- Ми перевіримо всі, - коротко кинув нотаріус, начебто запевняючи, що це може бути якась помила й нічого страшного не трапилося. Варто зачекати та не поспішати з висновками.

Його руки почали рухатись швидше. Червоний. Червоний. Червоний. Зелений. І знову червоний. І ще. І ще. Ще. Здавалося, ніби все приміщення забарвилося кровавим червоним кольором...

Власники квартири вже не посміхались. Вони сиділи, зціпивши губи, наче хтось підсунув їм бомбу. Рієлтор мовчав, але в його очах було щось, від чого мені стало гірше, ніж від цього червоного світла. Осуд. Ось що там було. 

Коли купюри закінчилися, нотаріус просто відсунув гроші назад до мене. Як мотлох. Непотріб. Який нікому не цікавий.

- Більш ніж половина купюр - підробка.

В голові шуміло так, що я ледве розбирала слова. “Підробка”. “Несправжні”. 

- Ви ж розумієте, - голос нотаріуса був уже іншим, офіційним, холодним, - що за обіг фальшивих грошей передбачена стаття. І зараз я зобов’язаний викликати поліцію...