Розділ 7

Я вдихаю так глибоко, що в грудях боляче, ніби там хтось поставив валун, через який кисень не поступає куди потрібно. Треба зібратися. Хоча б на одну хвилину. Хоча б на один ковток повітря без паніки.

Очі благально ковзають до Валерія Олександровича.

- Можемо… перенести на завтра? - голос зрадницьки тремтить, і я ловлю себе на тому, що ледь не прошу вибачення за сам факт своєї присутності. Мені ніяково перед ним до болю в животі. Він професійно виконує свою роботу, терпляче й уважно, навіть якщо це все заради власної вигоди. А я… то перебиваю його, то взагалі на півдорозі тікаю з зустрічі.

Чоловік зводить брови, затримуючи на мені погляд, а потім несподівано киває.

- Звісно. Я розумію. Дитина важливіша.

Нотаріус каже це без тієї сухості, що була кілька хвилин тому, і вперше за весь час у його голосі з’являється щось людське. Тож я не хочу навіть перекручувати ситуацію, повідомляючи, що справа далеко не в дитині.

Я дякую, забираю документи й, притискаючи до себе гаряченьке тіло Максимка, виходжу на вулицю. 

Клімат-контроль у таксі видається мені раєм. Але водночас - кліткою на колесах, яка везе мене не додому, а в саме серце бурі.

Коли ми з сином опиняємося у під'їзді будинку, я бачу зрадницьку червону табличку на дверях під’їзду: "ЛІФТ НЕ ПРАЦЮЄ".

- Супер, - видихаю у повітря, і губи викривляє гірка посмішка. - Просто ідеально.

Краще не вигадаєш!

Доводиться брати коляску обома руками й тягти її сходами, крок за кроком, наче підіймаюся на вершину гори з каменем на спині. Максимка вже майже спить, але його тіло іноді здригається від приглушених схлипувань. Піт холодними краплями стікає по спині, лоб горить, а в руках відчуття, ніби їх розриває зсередини напружений м’яз. Серце стукає глухо й важко, кожен удар віддається у скронях.

На третьому поверсі я майже врізаюся у чоловіка. Шорти, зношені кросівки, сіра кенгурушка з капюшоном, натягнута майже до очей. Він стоїть біля вікна, злегка схилившись уперед, і дивиться вниз на двір. Його погляд швидкий, ковзкий, як у того, хто не хоче, щоб його запам’ятали. На мить він переводить очі на коляску. І так само швидко відводить.

Холодна хвиля біжить по спині. Я мимохіть здригаюсь. Скоріш за все, він займався дуже поганими речами в під'їзді, і я навіть не хочу десь під ногами знайти підтвердження цим діям.

Доля сьогодні, здається, вирішила влаштувати мені повний тест-драйв нервів. І підкидає нові “сюрпризи” так щедро, що навіть страшно думати, що буде далі.

Ключ клацає у замку, я штовхаю двері й раптом відчуваю: під підошвами щось холодне й липке. Вода. І саме в цю мить у мене всередині все провалюється. Лише один тихий вдих виривається з горла, бо крик застрягає у грудях. Я роблю ще один крок, і чую, як підошви хлюпають по підлозі.

- Ви розумієте, ЩО ви наробили?! - гримить голос, і з кухні, наче з іншого виміру, з’являється Тарас Миколайович. Його обличчя налите кров’ю, брови зведені у суцільну темну смугу.

Максимка тут же виринає зі своєї напівдрімоти, відразу ж беручись за старе - починає голосно та потужно всім повідомляти про своє невдоволення.

- У сусідів ремонт пішов під воду! - Господар квартири перекрикує дитину так, наче кожне слово має пробити мене, як цвях. Дібратися до "живого". - Стіни чорніють, шпалери відходять! Невже важко перекрити воду, коли кудись ідете?!

- Я… я закривала воду, - намагаюся виправдатися, але голос тремтить. От-от зламаюся. Я вичавлена. І тільки дитина на руках не дає остаточно впасти та заридати. Ця роль вже зайнята, мені доводиться терпіти. Страждати та терпіти. - Я все відшкодую…

- Та що тепер відшкодуєш! — розводить руками чоловіка, ще щось бурмоче, але слова вже тонуть у моїй голові.

Я проходжу повз нього, майже біжу до спальні. Мені треба перевірити… негайно. Якщо і там біда, якщо вода дісталася туди…

Сльози підступають ще до того, як я бачу підлогу. Калюжа впритул підбирається до шафи, в якій лежать гроші від продажу квартири батька. Єдине, що у мене залишилось від того життя.

Затамовую подих, відкриваю дверцята шафи, а таке враження ніби ворота до наступної халепи. 

В глибині - старі черевики. Всередині - пакети. 

Серце калатає, руки тремтять, але… вони сухі. Гроші цілі. Обгортка вберегла їх від катастрофи.

Я безсило падаю на ліжко, з Максимом на колінах, і відчуваю, як у горлі підступає клубок. Це - тільки початок. Доросле життя. Жорстке, без передишки, без права на помилку. 

Я б віддала все, щоб зараз поряд був Тамір - щоб обійняв, сказав: “Не бійся, ми впораємось”. Але попри всі ілюзії, сподівання, надії... Він мертвий. І "ми" більше не існує. Є лише я. І маленький хлопчик у моїх руках. Нагадування про те, що колись було. І про те, що я маю боротися. До останнього. Бо ВІН би ніколи не здався...