Розділ 5

Я різко обертаюсь - тіло діє раніше, ніж розум встигає скласти хоч якусь думку. Без жодних пояснень кидаюсь до дверей, майже врізаючись у них плечем. Смикаю ручку з такою силою, ніби позаду мене пожежа, яка поглинає все живе, а попереду - єдиний вихід, ковток повітря, порятунок.

-  Аська?! - Даніела вибігає слідом, босоніж, з рушником через плече. - Що з тобою?

Не зупиняюсь. Не обертаюсь. Мені треба дізнатися. Зараз. Інакше я збожеволію. Цей запах... Як подих з минулого, котрий просто так не забудеш. Не як сон, який через п'ять хвилин забудеш. Ні. Як тату, залишене на все життя...

Хол готелю обдуває мене холодом кондиціонерів. Але всередині - вогонь. Я палаю. Повітря не вистачає. В легенях - катастрофа. Але я ще більше пришвидшую ходу. Мені треба відповідей.

Зупиняюсь біля стійки рецепції. Ліктем відштовхую чоловіка, який, очевидно, щойно зайшов заселятись. Я знаю, як це виглядає. І мені байдуже. Я буквально впиваюсь пальцями в край дерев’яної стійки, ніби вона єдина тримає мене тут, у реальності.

- Хто прибирався в нашому номері? - запитую, але мій голос зривається. Тремтить. Всередині все нуртує, вир кипить, як перед виверженням.

Молода дівчина у формі з логотипом готелю на грудях здивовано кліпає. В її очах - збентеження, майже страх.

- Пані, - все ж бере себе в руки та натягує на обличчя звичний вираз обличчя, - вибачте, але перед вами стояв чоловік і...

- Мені терміново, - перебиваю її. Це правда. Не істерика. Це щось більше. Щось на межі інстинкту. Я відчуваю - якщо не дізнаюся, хто це був, моє тіло просто розсиплеться. Внутрішні органи розлетяться на друзки. Розум не витримає. - Скажіть, хто прибирав у номері? Я вас дуже прошу. Це важливо.

Дівчина, Сімона, здається, розуміє - це не звичайна клієнтська примха. Це щось більше. Вона кидає вибачливий погляд у бік чоловіка поряд і запитує:

- 214, - і, бачачи, як вона лише зараз починає клацати по клавішах, додаю: - будь ласка. Зараз. Це… це дуже особисто.

Сімона важко зітхає, демонструючи, що їй набридло догоджати таким прошеним клієнтам, але починає щось швидко набирати на клавіатурі. Уважно дивиться в монітор, звіряє дані.

- Ваш номер прибирала пані Емануела. 

Пані. Емануела. Жінка. Але ж запах… Він чоловічий. Я його знаю.

- Я можу її побачити? - Та просто так цю ситуацію я не можу відпустити. - Всього на пару хвилин? Просто я загубила сережку, і, можливо, пані Емануела її бачила, коли прибирала в номері. Я була б дуже вдячна вам та вашим колегам, якби ця сережка знайшлася. Все ж це подарунок мого коханого чоловіка.

Я натрусила Сімоні стільки, що їй не залишалося нічого іншого як:

- Зачекайте, я покличу.

- Дякую.

Зараз серце б’ється вже не якесь нервове, а наче вривається всередину грудної клітки. Немов хоче вибратися. Мене ніби трясе зсередини, хоча я стою зовні, рівно, спокійно. Принаймні виглядаю так.

За пару довгих хвилин, за які я ловила підозрілі погляди Сімони, Даніели та новоприбулого чоловіка, підходить невисока жінка років п’ятдесяти. Темна спідниця, хустка на голові, на обличчі втома, а в руках невеличкий блокнот.

- Це я прибирала у вашому номері. Номер 215, - спокійно, буденно, і ніби готова до всього. І до похвали, якщо її старання помітили. І до прочуханки, якщо щось десь пропустила. - Щось не так, пані?

Я обережно нахиляюся ближче. Вдихаю. Ще раз. Ні. Не те. Це не той запах. Це просто жіночий дезодорант, трохи цитрусового, може, лавандового. Простий, звичайний. Цей парфум - не з тих, що ріжуть пам’ять надвоє. Бо він, як мінімум, не чоловічий.

- Ви були в номері самі? - Та і просто так її відпустити не можу. Чіпляюся за ту соломинку, яка очевидно, що зламається в моїх руках.

Жінка на мить замислюється, злегка знизує плечима.

- Ні. Я попросила нашого техніка підійти - двері у ванній скрипіли. Він подивився. Та й пішов.

Щось стискається в мені, як мотузка на шиї. Я не знаю, чого хочу. Щоб цим техніком виявився Він? Щоб виявилось, що я не зійшла з розуму? Чи навпаки - щоб це був хтось інший. Будь-хто. Лише не Тамір. Не той, кого я поховала в серці як біль.

- Як його звати?

- Ахмед. Хочете я його покличу?

Ахмед. Чоловік з іншим іменем. Іншим тілом. Іншим життям. Але я киваю. Бо запах. Бо відчуття.

- Так. Будь ласка. Я хочу його побачити.

Я чую, як позаду наближається Даніела. Вона, певно, хоче мене вгамувати. Заспокоїти. Подруга то знає, що я пережила, тож хоче допомогти. Та я її випереджаю, виставляючи руку перед собою. По-перше, щоб наразі дала мені спокій. По-друге, не заважала, бо поки що потрібен простір. Повітря і так мало, воно і так закінчується, поки чекаю на цього майстра.

І тут він з’являється. Майстер. Високий, у сірому комбінезоні, з інструментами на поясі. І запах. Він ще не встиг підійти, а я вже відчула його. Цей парфум. Цей самий. Мій мозок відмовляється вірити, але тіло вже реагує. Рецептори ввімкнулися по повній програмі.

Серце кудись провалюється, легені не встигають вдихнути повітря, очі щось пильно розглядають у його рисах. Наче це можливо - впізнати людину, що була у твоєму житті привидом. Коханням. Болем.

- Доброго дня, пані. Це ви просили мене?

Голос інший. Спокійний. М’який. Звичайний. Але запах - той самий.

- Ви… - я ковтаю повітря. - Ви були в номері 214?

- Так. Там двері скрипіли. Колега попросила подивитись.

Він дивиться просто на мене. Спокійно. Без напруження, без того вібрування, яке б видало нерви. І все ж… щось є. Щось таке, що моє тіло вже відчуло. Перед свідомістю. Я роблю крок ближче. Просто, щоб переконатись. Просто… щоб бути впевненою, що це не сон, не параноя, не дежавю.

Я вдихаю ще раз. І мій мозок нарешті здається. Це він. Можливо, не тілом. Не зовнішністю. Можливо, іншим обличчям. Іншим голосом. Але цей запах... Його запах. Тамір.

І як таке може бути? Як людина, яка нічим на НЬОГО не схожа, ні ззовні, ні іменем, так нагадує про того, з минулого? Як може чужий чоловік нести на собі дотик мертвого? Як пам’ять може так реалістично оживати?