Розділ 4

- Ні, ну кайф, хіба ні?

Голос Даніели звучить із тією впевненістю, яка не потребує підтвердження. Вона крокує поряд, вся засмагла, блискуча від морської вологи, з усмішкою, яка вже тягне на самозакохану, і чекає зручної паузи, правильної інтонації, компліменту. В черговий раз напрошується на комплімент, взагалі не соромлячись заявляти про те, чия це була ідея, і хто "винуватець" того, що ми наразі в Єгипті на морі.

- Кайф, кайф, - мимоволі усміхаюсь. І як би мені не набридало роздавати цій жінці лаври, але мушу визнати - цього разу вона вгадала. Сто відсотків. Це саме те, чого потребувала моя виснажена психіка, моє розхитане тіло… і моя дитина.

Все збіглося максимально ідеально. Ледве не вперше за останній рік. Тато, під впливом нашого примирення, в найкоротші терміни продав квартиру, віддавши мені половину коштів. Лікар майже наказав: змінити обстановку, мінімізувати стрес, уникати будь-яких тригерів, бо дитина все відчуває. А Даніела... Мій вічний двигун, моторчик, непосидюча навігаторка по життю - тільки-но почула слово "ретрит", як одразу почала гуглити “морські тури для вагітних, щоб було весело, але не занадто”.

- Завтра у нас по розкладу банан, таблетка, і катамаран, вишеньки на торті.

В той же вечір у нас на руках були путівки. Даніела постаралася. А вже через день ми вирушили у нашу подорожу, де я справді змогла відпустити минуле. Зосередитися на теперішньому. І чекати майбутнього. Без переживань, накручувань і всього зайвого, що може завадити дитині.

- Ну, катамаран ще куди не йшло, а от таблетка, банан..., не впевнена, що це гарна ідея.

А то малий там "зрадіє". Мамка тільки перестала про все на світі думати, сама себе заганяючи, як тут на горизонті замайоріли американські гірки. Тепер вже у фізичному плані.

- Та ти чого? - Даніела театрально округлює очі. - Там же не таблетка, а так - таблеточка.  І банан це ж розвага! Я тебе знаю: тільки побачиш хвилю - так хапнешся за той банан, що потім тебе ще від нього відчепити буде проблема. Підводний човен на мінімалках!

Я хитаю головою. Не заперечую. Не погоджуюсь. Даю надію.

- Побачимо, – відмахуюсь. Бо краще пообіцяти, ніж вислуховувати зараз лекцію про втрачений дух пригод. Завтра буде завтра. А сьогодні… сьогодні я майже щаслива. Справжньо. Без примусу. Без “треба радіти, бо ж на морі”.

Ми підходимо до дверей номера, і Даніела зупиняється, заступаючи мені прохід. В очах у неї грайлива іскорка.

- Як думаєш, що на цей раз скрутили? – Питає, вказуючи підборіддям на наші двері.

- Враховуючи те, що твої чайові з кожним днем усе менші, то, швидше за все, дуля. І навряд чи з маком, - віджартовуюсь.

Якщо в перший день Даніела залишила п'ять доларів працівнику готелю, щоб той зробив нам лебедя з пари рушників, то сьогодні з "барського" плеча - долар. Завтра у чоловіка буде в кишені добряче дзвеніти, бо ми з таким успіхом перейдемо на центи.

- Я ставлю на чергового підбитого життям дятла! - Вигукує вона. - Сперечаємося на найдорожчий безалкогольний коктейль у барі?

Я не встигаю відкрити рота - вона вже всередині номера. І за секунду чую:

- Ні, ну реально дятел! І що це таке?

Зачиняю двері за собою. На ліжку дійсно не тваринка і не пташка. Не лебідь, не кролик, не кіт.

- Схоже на літак, - крило, крило, хвіст. Дуже подібний до того, на якому ми сюди добиралися. Якщо чесно, то за долар взагалі шикарно. 

Даніела мовчки дивиться на мене, з підозрою, як на людину, яка бачить у чайній ложці телескоп.

- Літак? - Подруга здивовано поглядає на мене, ніби без слів запитуючи - "що ти вживала, що тут розгледіла літак?" - І до чого це?

Я не відповідаю. Щось ворушиться в мені. Я не можу це схопити, як тінь у воді. Вона поруч, я її відчуваю, але не бачу.

Іду кімнатою туди-сюди. Придивляюсь. Прислухаюсь. Як тварина, яка чує запах диму, але не бачить вогню.

- Це типу що, натяк? Що ми тут затрималися і далі не полетимо, бо залишаємо долар, а не банкноти? – Жартує Даніела, вмикаючи своє буркотіння.

Але я не слухаю. Щось тут не так. Я не можу зрозуміти що саме. Немов щось змінено в кімнаті. Щось не своє. Надлишкове або… надто знайоме.

- Хоч освіжувач приємний, хоч якийсь сенс від того збитого пілота.

Точно! Освіжувач! Ні, не він. Це не запах із тих, якими користуються для прибирання. І не дешевий дезодорант, яким так люблять поливати штори в готелях. Це парфум. Дорогий. Витончений. Надто... впізнаваний. Це просто Даніела перебрала з коктейлями, сонечком голову дівчини підігріло, що вона дорогий парфум сприймає за освіжувач повітря. А так... Це дуже дорогий парфум. Елітний. При всій повазі до персоналу цього готелю, але не по кишені...

Літак. Парфум. Щось починає ворушитися у моїй пам'яті. Те, що я намагалася забути. Те, що закривала на замки. День за днем. Година за годину...

Чому цей запах так врізався у мою пам'ять? Чому настільки там відобразився, враховуючи, що кожного дня ми зустрічаємо десятки людей, і практично кожен має свій парфум? Та все просто. Бо рідко зустрінеш в'язнів, від яких добре пахне. Ще рідше, від яких пахне дорогими парфумами. І тільки одного разу так, як пахло від НЬОГО...