Розділ 3

- Тату, відразу скажу - мені дуже важко, - слова зриваються тихо, майже так само тихо, як колись я ковтнула ту єдину краплю валеріани. Вона не впоралася з тим велетенським каменем, що висів на моїй душі. Можливо, й не могла впоратися. І ця крапля була попередньо погоджена з лікарем, я десятки разів вивчала наукові статті, переконуючись, що вона не зашкодить дитині. І тепер я точно знаю: не зашкодила. Бо ніякого впливу не мала.

- Доню, вибач, я піду, - тихо каже він і вже починає поспіхом збиратись.

Я бачу, що йому справді шкода. Його рухи - уривчасті, плечі трохи згорблені, погляд на мить зупиняється на моєму обличчі, але одразу відводить вбік. Це болить ще більше. Бо він тікає, а я… я сама його сюди покликала. Сама ініціювала цю зустріч. І тепер що? Даю задню?

- Ні… - майже пошепки, і не знаю, чи почув він.

Я роблю крок, перекриваю двері кухні. Вийде зовсім кепсько, якщо він піде зараз. Батько ніяково ковзає пальцями по кишені куртки, наче шукає слова. Які загубив, і тепер не знає де віднайти...

- Я можу надіслати гроші через карту. Або поштою. Національною. Там точно ніхто не обдурить, тож...

- Тату… - і як же боляче чути в цих словах його припущення. Він думає, що я призначила цю зустріч через продаж квартири, якою він зараз займається. Що я… меркантильна. Що мене хвилюють лише гроші. - Я не за це. Ні.

Та злитися на батька через це... Мабуть, не справедливо. Шість місяців я знехотя відповідала на його дзвінки, відповідала бурчанням, короткими двома-трьома словами. В останній місяць наша комунікація поліпшала. Розмови стали довшими, емоційнішими, а головне - ємнісними. Якраз тоді, коли тато зайнявся продажем квартири. І це реально  могло так виглядати, як начебто я пом'якшилася через гроші. Як та мажорка, якою я ніколи не була, прокинулася після довгого сну й задоволено потерла руки, дізнавшись про купюри.

- Я хотіла про інше поговорити, - кажу тихо. Насправді цей місяць я копалася в собі. Зважувала. Відкидала. Поверталася знову. Минуле я тягнуло мене в один бік, теперішнє - в інший. І сьогодні я таки наважилася. - Точніше… повідомити тобі одну новину.

- Так, звісно, я тебе слухаю, доню.

І ось зараз, дивлячись на нього, я згадую: саме через цього чоловіка я змінила своє початкове рішення мовчати. Через те, як він страждав, як хотів усе виправити. І хто з нас без помилок? Тим паче - це він мене ростив, заспокоював, коли снилися кошмари. Перемотував мені колінця, коли я падала на асфальт. Сварився з хлопчаками, що смикали мене за кіски. Для когось це роль матері. 

Я вдихаю глибше, наче перед стрибком у воду.

- Ти станеш дідусем, - а в моїй родині це тато. Той, хто замінив мені обидвох батьків. Хто підтримував. Хто радів зі мною, коли все виходило. Хто сумував, коли йшло щось не так у моєму житті, і допомагав це виправити. І місяць колотнечі самої з собою призвів до ось цього визнання. На яке тато реагує безслівним, але шоком, який легко читається на його обличчі, як і напис на моїй кенгурушці.

Яку я знімаю, залишаючись в футболці, наочно демонструючи татові, що це не жарт, і він в одну мить став старше. 

- Ти не радий? - І я сподіваюся щасливіше. Ще відповідальніше. Ще більш любляче.

- Доню… - він різко підіймається, і бідна чашка, яка пережила вже кілька падінь, цього разу не витримує - розлітається на підлозі, дзвінко розсипаючись на шматочки. - Вибач… вибач… Я зараз усе приберу.

- Тату, - спокійно, але твердо, у його стилі. Все ж батькова донька як не крути. Щоб заспокоїти цю паніку. Бо зараз ще щось полетить. Кухня маленька, а присутність тут відразу двох людей, одна з яких у "цікавому" положенні, а інша - емоційно згвинчена, не передбачена. - Все гаразд. На щастя.

- Так, так, на щастя, так, - сльози самі набираються на очах, самозаповнюються, я ніяк на це вплинути не можу. - Звичайно, я радий! Ти що таке питаєш? Авжеж! Доню! Йди сюди!

І ось він, той момент заради якого я пройшла цей важезний шлях. Навіщо страждала ночами, і сушила голову цілими днями. Я в обіймах тата. Моя голова на його плечі. А ніс вбирає той знайомий запах. З дитинства. Коли ось так варто було потонути в обіймах найріднішої людини й все погане зникало. 

- Вибач мені за все, доню, вибач, - серце кров'ю обливається, коли я бачу на його щоках блиск від сліз. - Цей весь час... Я більше не хочу, щоб таке колись повторилося. Вибач мені і я ніколи вас не підставлю. Вибачте, мої хороші.

- І ти мені вибач… Я тебе люблю.

Дитина вже втратила батька. Було б несправедливо позбавити її і дідуся...

- А чому ж ти не питаєш, хто це буде? - Поки що я не готова говорити батькові щодо того, чия це дитина. Від кого. Поки - ні. Можливо, пізніше. Коли наші відносини повернуться до тих, що були колись раніше. Коли ми з ним були найкращими друзями, котрі могли довірити одне одному свої секрети.

- Хлопчик, дівчинка… я любитиму будь-кого. І зроблю все, щоб у нього чи неї було все необхідне.

- Це не двійня, - ледь всміхаюсь. І навіть дивно, що я жодного разу не замислювалась про таку можливість. - Хлопчик. Внук.

Спадкоємець Таміра. Його продовження у цьому світі...