Розділ 2

- Дядь Саш, дуже Вам дякую, що змогли приїхати, - я не хотіла повертатися в рідне місто. Не хотіла бачити ці вулиці, які пам’ятають мене іншою - щасливою, без цього каменя в грудях. І не хотіла, щоб пішли чутки, якби хтось побачив, як я заходжу в робочий офіс Олександра Григоровича. А чутки у нашому місті ростуть швидше, ніж трава після дощу. Саме тому я безмежно вдячна йому за те, що він вирвав годину з власного щільного графіка й приїхав сюди - у моє, тепер уже нове, рідне місто.

- Асю, ти ж знаєш, я завжди до твоїх послуг, - тихо, майже батьківським тоном промовив він, і в його очах я побачила щось, що гріло і кололо одночасно.

Я знала, як йому важко зараз балансувати між двома берегами - між найкращим другом і донькою найкращого друга. Обидва для нього - сім’я, без жодних перебільшень. Але тепер у цій сім’ї - тріщина. І він змушений викручуватися, приховувати навіть сам факт нашої зустрічі. Це боляче розуміти, але ще болючіше - жити з цим.

- Вибирайте, я пригощаю, - кажу, коли офіціант кладе на наш столик меню.

- Доню, ти мене не сором, гаразд? - усміхнувся він, але усмішка не торкнулася очей. - Я ще ладен сам за себе заплатити.

- Я навіть не сумніваюся, - відповідаю м’яко, - просто хочу хоч якось вам віддячити.

Я знала, що за дорогу сюди й назад він грошей не візьме - навіть не намагалася пропонувати. Було в мене й інше міркування - спершу хотіла запросити його додому, щось приготувати, як колись, коли ми ще були… ну, просто родиною. Але одразу відкинула цю думку. Бо що я скажу, коли зніму здоровенну кенгурушку, яка приховує мій уже добряче округлий животик? Він запитає, де я так "наїлася". І тоді вже в нього не залишиться вибору, як повідомити татові, що той скоро стане дідусем.

- Можливо, колись зустрінеш одиноку даму, - раптом лукаво примружився дядь Саша, - то передай їй, що є ще один не зовсім старий пан, який бажає скрасити її самотність. Домовились?

- Взагалі без проблем, - усміхаюсь. І добре, що хоч з ним усе як раніше: жарти, теплий тон, нормальне людське спілкування. Це маленький уламок мого минулого, який я ще можу тримати в руках.

- Що ж, не буду тягнути, давай відразу до справи, - і ось ця риса теж притаманна даному чоловіку. Тільки но він був дядею Сашею, моїм другом, товаришем,  другим батьком, як ось вже переді мною Олександр Григорович. Сконцентрований правоохоронець, який відповідально підходить до кожного питання. - Твій батько не замішаний в смер... в тому, що трапилося.

- Чому ви так вирішили? - питаю, хоча голос видає мене - я не питаю, я вимагаю почути правду.

- Асю, я знаю, що тобі важко повірити, - його погляд став важким, майже зосереджено-твердим, - але це правда. Всі ці пів року я скрупульозно вивчав інформацію, збирав докази, перевіряв камери. Бо розумієш, це стосується мого найкращого друга. І моєї донечки… навіть якщо вона мені не рідна.

Я вже відкрила рота, щоб спитати, але він випередив мене:

- Я це не роблю заради того, щоб вас помирити. Якби хотів, зробив би це раніше, поки між вами не виросла прірва. Твій батько не винен. Це була спеціальна операція.

- Тобто? - я нахиляюсь вперед, як ніби так почую більше. - Яка ще операція?

Звичайно, з батьком я про це не говорила. В новинах теж нічого нового, крім того, що я вже знала, не було. 

- Під прикриттям. На живця. І твій тато був саме тим живцем, Асю.

- І в чому ж вона полягала? - Я чула про такі операції від татових колег, але він сам ніколи не вдавався в подробиці. Казав, що мені, як дівчині, краще не забивати голову. Хоча іноді, коли був у гарному гуморі й трохи розслаблений, язик його розв’язувався, і я чула більше, ніж мала б.

- Твій батько викликався стати приманкою для цього покидька, - тихо, але чітко мовив дядь Саша. - Операція була засекречена, про неї майже ніхто не знав. І він не міг сказати тобі. Бо ти б хвилювалась, і все могло б зірватися.

- Але чому саме тато? Чому не...

- Чому не хтось інший? Менш вагомий?

І це робота правоохоронців як мій тато та Олександр Григорович. Говорити прямо. Відрубувати безапеляційно.

- Ну, так… - визнаю. Мені гидко від власних слів. Наче я тільки-но оцінила чиєсь життя як менш цінне. Але правда в тому, що різниця є. Лейтенант чи майор - одне. Полковник - зовсім інше. Для правоохоронної системи так точно є різниця. І вона досить відчутна.

- Покидьок, на якого йшло полювання, не простий. Багато лайна натворив і ще міг наробити. На "мальок" би не повівся. Треба була чимала наживка. Якою і став твій батько.

Він на мить зупинився, перш ніж додати.

- А Тамір… розумію, це важко прийняти, після пів року іншої версії. Але він просто опинився не в той час і не в тому місці.

- Добре, допустимо, - хоча з цією інформацією не просто треба переспати, з нею треба зжитися, - чому гроб з тілом був закритий?

Тоді, у день похорону, я не звернула на це уваги. Здавалося очевидним - закрита й закрита. Людей було небагато, гроб, моє ридання і ніби втрата сенсу всього, що було. Та з часом, коли біль трохи притупився, питання спливло в голові, як темна пляма на чистій поверхні: чому закрита?

- Я бачив його в морзі, - голос дядь Саші знизився майже до шепоту. Йому, звиклому до найстрашніших речей, було важко це казати. - Там не було половини обличчя, Асю…

Від цих слів у мене ніби підкошуються ноги, хоч я сиджу. Ниточка, за яку я трималась усі ці пів року, обірвалась. Надія зірвалася й полетіла вгору, як повітряна кулька, яку випустили з рук дитини. Летить… і я знаю - ніколи, ніколи більше я її не побачу...