Розділ 1

- Привіт, щось термінове? - тепер саме так звучать мої вітання з батьком. Коротко. Різко. Наче чужа людина подзвонила. Без звичного, ніжного "таточку", без "як ти?". Ніби між нами тепер стіна, товста й холодна, як бетон, і я навіть не намагаюся в неї стукати.

- Як у тебе справи, доню? - його голос звучить рівно, але я чую у ньому ту ледь вловну тремтливу ноту, якої раніше не помічала. Тоді, коли між нами ще було тепло.

Він удає, що нічого не змінилося. Що все як завжди. Наче ті шість місяців мовчанки не рахуються, наче не було жодної причини, чому я перестала дзвонити. А я знаю: були. І вони, як шрами, нікуди не ділися. Один-два дзвінки на місяць - це тепер максимум, на який мене вистачає. Це мій спосіб вижити й не зірватися на крик.

- Все добре. У тебе як? - відчуваю, як слова ковзають з вуст сухо, без жодної тепла. І так само сухо чекаю відповіді, розуміючи, що ця розмова триватиме не довше кількох хвилин. Бо довше небезпечно. Бо тоді ми обов’язково зірвемося. І тоді вже справді може настати нуль.

- На роботі завал, купа справ. А так все нормально.

Робота. Звісно. Як завжди. Я ж питала зовсім про інше. Мене не цікавить, скільки він завалився паперами чи скільки протоколів ще треба підписати. Мені важливо знати, як він почувається. Як спить. Чи не болить у нього серце. Робота… мені на неї байдуже. Бо саме вона колись стала причиною мого найбільшого болю. Через неї я тепер не можу чути слово "правоохоронець" без того, щоб усередині не здіймалася хвиля люті.

- Це добре, - кидаю сухо. - Тоді бувай.

- Зачекай, - він наче стискає ці два склади в одне слово, і в цьому звуці чути щось таке, що коле.
Мені навіть не треба бачити його, щоб знати - зараз він стоїть десь у коридорі, трохи нахилившись над телефоном, і стискає губи. Він, мабуть, думав, що цей дзвінок стане першим кроком назад, до того, що було колись. До мене тієї, малої, яка називала його "таточком" і бігла обіймати.

Тільки от… як колись уже не буде. Хіба що він навчився воскрешати мертвих.

- Ась, ми можемо зустрітися? - запитує він тихо, але це "Ась" звучить як надія, що тягнеться до мене тонкою ниткою.

- Вибач, але ні. Повно справ, - додаю, хоча сьогоднішній вечір повністю вільний. І вчорашній також. І завтра я не зайнята. Просто я не хочу його бачити. І не знаю, що відчую, якщо побачу. А логіка нашіптує: нічого хорошого.

- Я не надовго, буквально на пару хвилин.

- Тат, я раніше не говорила, але я мешкаю в іншому місті, - це правда. Переїхала. Бо так треба було. Щоб якомога менше згадувати минуле, бо воно і так покривало все теперішнє, і загрожувало накрити простирадлом смутку моє майбутнє. Тому я відрізала це минуле як ракову пухлину на тілі. І зараз я борюся з метастазами...

- Ясно, - біль батька можна відчути фізично. Ось просто простягнеш руку і відчуєш, наскільки вона велика, гаряча, пульсуюча. - Я так розумію, що тобі не потрібна наша квартира?

- Ні, - кажу без жодних пауз. Бо ніколи не претендувала на неї. Ніколи навіть не думала, що буде з нею після його смерті. Бо саме слово "смерть" батька було заборонене для мене. Уявити себе без нього - це як уявити небо без повітря. Але тепер… тепер ця квартира для мене як коробка з болючими спогадами. І навіть якщо там було щось світле - воно зіпсоване тінню. А я не хочу жити в тіні. Не зараз. Я скоро стану мамою.

- Я можу попросити тебе про маленьку послугу? Тобі для цього взагалі не потрібно нічого робити, доню.

- Про яку? - треба швидше завершити цю розмову, бо я відчуваю, як у мені підіймається голос тієї маленької Асі, яка ще пам’ятає, як любила цього чоловіка. Яка шепоче, що він заслуговує на другий шанс. Що один вчинок не перекреслює всього життя, яке він віддав мені.

- Я продам квартиру. І частину коштів від її продажу відправлю тобі на карту. Тобі не потрібно буде зі мною зустрічатися, якщо я тобі настільки огидний. Тобі нічого не треба буде робити. Просто прийми їх, і все. Як невеличке вибачення за те, що я тебе образив. Бо я дійсно нічого такого не хотів зробити...

- Я подумаю, вибач, мені треба йти. Бувай.

Відкладаю телефон і буквально втискаю обличчя в долоні. І зламалася. Сльози самі течуть по щоках, гарячі й солоні, і я не можу їх зупинити. Вони печуть, як раптовий поріз, і я розумію, що не готова його пробачити. Не готова. Бо якщо пробачу - це буде так, ніби я зрадила Таміра. А я не зраджу. Ніколи.

І тут - легенький, але виразний поштовх у животі. Наче хтось тихо стукає зсередини: "Я тут. Я пам’ятаю. Ми пам’ятаємо".