43 Поліна

Я просто не розумію, що він несе. 

— Ти точно адекватний? Чи все ще під кайфом після тієї вечірки? — всі слова тітки, що він не причетний до цих гульок тепер видаються мені лише заспокоєнням. Бо Сергій поводиться дуже дивно. Він агресивний. Здається, готовий мене вбити поглядом. 

— Яким кайфом, я працював! Приїхав за викликом, бо туди копи приїхали! Що я мав робити? — він насуплюється. — Чи тобі просто хочеться стрілки перевести?

— Бо ти не поводишся як людина, яка нічого не вживала, — відповідаю я йому. — Всі ці твої вигуки про когось… 

— Хочеш обізвати мене наркоманом? Ти взагалі нормальна? Що в твоїй голові відбувається? Думаєш, можна крутити мені голову? — я ніколи не бачила його настільки злим, як зараз.

Ну не могла ж на нього подіяти магія тієї шарлатанки? Але здається що справді щось таке з ним…

— Твоя мати тобі щось підлила, — починаю я. Але він мене обриває:

— Мама мала рацію! Ти хотіла мене надурити! Завжди хотіла! — вигукує він. — А я пригрів змію!

Мені стискає грулди від образи.

— Ти сам запропонував цю угоду. Сам! — кажу я йому. 

— Тому що ти як дурепа стояла і мовчала там, мені стало тебе шкода! Я думав допомогти! Але тепер розумію, що все це, певно, був добре продуманий план! — видає він. 

І це несподівано б’є мені в серце. Він мене просто пожалів. Отже я настільки жалюгідна була… Жодних інших почуттів. Тільки жалість?

— Мені нетреба твоя жалість, — кажу я. — Ти знав, на що йшов. 

— Не знав! — він все ще кричить. — Не підозрював, що ти така підступна! Іди геть, не хочу тебе більше бачити!

— Думаєш, можна отак легко погратися і викинути людину? Як ти котів з кафе? Ви з Матвієм однакові! 

— Це ти мене питаєш? Ти? У тебе зовсім немає совісті ще й його згадувати! 

— А кого ж мені згадувати, якщо ви одного поля ягоди? — я задкую до дверей кухні. 

Сергій ще більше розлютився. ОЧі блищать, руки стиснув в кулаки. Мені вже стає дуже страшно. Я не знаю, що він вживав, що йому наплела його мати, але розумію, що не можу бути тут. 

— Іди геть! І щоб я тебе більше ніколи не бачив! Ніколи, чуєш?!

Я вилітаю з кухні прожогом. Спочатку хочу піти нагору, але потім розумію, що просто не можу бути в цьому будинку. 

— Полю, ти куди? — тітка намагається мене спинити. 

— Я хочу подихати, — кажу, вириваючи свою руку, коли вона намагається мене вхопити за лікоть. 

— Іди краще ляг на диван, подихай. Тобі не можна хвилюватися… 

— Ні. Я хочу на свіже повітря. Тут все отруєне. До сих пір тхне тим димом, який вона палила. 

Я справді ніби відчуваю його. І мені хочеться ковток кисню. 

Очі застилають сльози. Я вилітаю з будинку, в чому була. Але не відчуваю ні прохолоди, ні вітру. Просто мчу до виходу з двору. 

Вилітаю на вулицю. Геть. Подалі від цього осиного гнізда. Де кожен з мешканців якийсь неадвекватний і злий. 

Я ступаю на дорогу і в цю мить з-за рогу вилітає блискучий позашляховик Матвія. Він навіть не гальмує, з машини лунає гучна музика. Я намагаюсь відскочити, але в якийсь момент відбувається те, що буде ще довго приходити до мене в кошмарах. Удар. Повітря з мене витискається. І дзвін, на межі з ультразвуком. А потім темрява. Густа. Липка. 

***

Спочатку я чую писк. В пеклі щось може пищати? Бо я ж померла… Думаю, що саме тому у мене нічого  не болить.

Але потім приходить і біль. Я розплющую очі і розумію, що я же жива. Пищить якийсь прилад, приєднаний до мене. 

Намагаюсь помацати себе, за рукою тягнуться трубки. 

— Не ворушіться, — чую нарешті голос, і повертаю голову туди. 

— Що з моєю дитиною? — вичавлюю я. Зараз це все, що мене хвилює. 

Бачу лікаря в синьому костюмі. Він дивиться на мене і мовчить. І мовчить. І я думаю, що краще б я померла… 

Гортайте далі, там продовження --------->