41 Поліна

З дому  я так і не виходжу. Повертаюсь до себе, бо мене нудить. Токсикоз ніби знущається. 

Через певний час, коли стає трохи легше, я лягаю на ліжко. І починаю цілеспрямовано читати новини про ту ніч. Як мазохіст, який розколупує рану. Це боляче. Але я маю знати все. 

Іноді на фото папараці потряпляють якісь жіночі фігури. В кожній з них я намагаюсь впізнати ту, з якою цієї ночі був Сергій. 

І кожна з них схожа на ту, що могла б з ним бути. 

І це розбиває мені серце. 

Він був таким теплим ці дні, так переживав про мене. І от раптом таке. 

В кімнаті я проводжу час до обіду. Поки в двері хтось тихо не стукає. 

— Полінко, з тобою все гаразд? — в кімнату зазирає тітка Ася. — Ти  так і не поїла на сніданку. І сидиш тут. Знову погано? 

— Так, — киваю я. — Дивилась всі ті новини про Сергія.

— Ой неприємність ще й яка, як хазяїн лаявся, ти б чула. Хтось влаштував там такі неподобства, і тепер заклад осоромлений на все місто. 

— Хтось? Сергій же, — кажу я.

— Впевнена, що він? Хазяїн не схожий на таку людину, — вона хитає головою. — Це не в його стилі. 

— Ну він там був, — відповідаю я не дуже впевнено.

— Мені один з охоронців сказав, що Сергій зірвався туди серед ночі, як там вже копи були, — відповіда тітка. — А ти що думала, що він теж там на вечірці? — прикриває рота долонею. — От дурепа ж!

— Дурепа, — каваю я. 

На очах виступають сльози. Я справді дурепа. Але я вагітна. Мені можна. 

— Ходімо погодуємо тебе, — тітка ледве не за руку веде мене зі спальні. 

Ми спускаємось на перший поверх на кухню. Кухарка привітно махає мені рукою. 

— Привела нашу пропажу? — питає та в тітки. — Ну хіба так можна, дитинко? Хочеш знову знепритомніти від слабкості? Давай, поїж. Я тут для тебе окремо приготувала свою фірмову пюрешку з батата. І котлету ось якраз закінчила їх робити. З маслом, з кропом, з хрусткою скоринкою. 

ВІд їхньої турботи стає так тепло. А від запаху котлети по-київськи, яку переді мною ставить кухарка, у мене рот наповнюється слиною. 

Їм я з задоволенням, бо справді дуже сильно зголодніла. Зїдаю все що дають. І котлетку, і пюре, і салатик. Під кінець мені ще й какао наливають і видають солодкий шматочок бісквіту. 

Кухарка кудись виходить, а тітка робить собі чай. 

— Ось так значно краще, — каже вона. — А то світишся на світлі, така худа ти у нас. Ти матері вже казала, зо при надії? 

— Ні, — хитаю головою. — Якось не наважуюся. Все на мене звалилось за ці дні, що немає часу з мамою поговорити як слід. Такі речі не кажуть похапцем. 

— Ну, але ти маєш сказати, — говорить тітка. 

Ця розмова мені здається дуже ніяково. Я думаю, як перевести її на іншу тему. 

Помічаю, як повз кухню проходить Катя. ЇЇ форма проноситься лише мигцем поз двері, але ніби лишився шлейф якоїсь загадки. Що ж, в цьому домі обожнюють плітки. І вони відволічуть тітку від мене. 

— Скажу, — кажу коротко. — А ви, до речі, знаєте, що скоро може й у іншого брата з'явитися наречена? 

— Ти про Лідію? — питає тітка. Вона махає рукою без всілякої цікавості. — Ну, скоріш за все, весілля те дійсно зіграють. Вони гарна пара, підходять одне одному. 

— А от і ні, — кажу я. І бачу як спалахують цікавістю її очі.  — Є і інша кандидатка. Жалілась сьогодні, що Матвій грубий, в ліжко кидає, залишив синці… Але вагітність…

В цю я чую, як різко захлопуються двері.

Вони захлопуються за Сергієм, який щойно зайшов. Він дивиться на мене з такою люттю, якої в його очах я не бачила ніколи…  

Гортайте далі, там продовження --------->